Бібліотечне культкафе «Під палітуркою»

   Постійна рубрика Івано-Франківської МЦБС розповість вам про постатей, які в різні роки творили українську культуру, – самобутніх філософів, геніїв слова, законодавців музичної моди, золотих імен українського живопису, режисерів-новаторів, громадських діячів, благодійників.

Ці короткі віртуальні рандеву триватимуть приблизно…філіжанку кави)

Історія української культури – драматична і часто трагічна, як і долі відчайдухів, які попри заборони і переслідування, у часи тотальної заборони всього українського, зуміли підняти національну культуру на високий рівень і навіть здійснити вплив на культуру світову.
15 квітня 1905 року народився Серж Лифар — український артист балету, балетмейстер, теоретик танцю, один із найвидатніших танцівників XX століття. Походив з сім’ї помічника лісничого Трипільсько-Вітянського лісництва Михайла Яковича Лифаря та його дружини Софії Василівни Марченко. Родина Лифарів мала глибоке козацьке коріння.

Хлопчик був наділений тонким музичним чуттям. З дитинства Лифар співав у церковному хорі Софіївського собору, брав уроки гри на скрипці, відвідував клас фортепіано у Київській консерваторії. Але визначальною в його долі стала зустріч із Броніславою Ніжинською, сестрою відомого на той час танцівника Вацлава Ніжинського. Її балетна секція стала для Сергія першим кроком до вершин слави. Стартувати в балеті в 16 років – дуже пізно. Лифар фактично починає отримувати серйозну балетну підготовку в майже 18 років, коли з другої спроби йому вдається втекти з Радянського Союзу вслід за викладачкою.

У Парижі Сергій Лифар від посереднього танцівника балетної трупи Дягілєва завдяки своїй працьовитості і цілеспрямованості швидко доріс до головних партій у виставах. А після смерті Дягілєва очолив балетну трупу Гранд Опера. У 24 роки відбувся дебют Лифаря-хореографа зі спектаклем “Ікар”, який стане уособленням самого танцівника. Фактично він відродив французький балет, його репертуар, трупу, школу та славу, ставши основоположником нового напрямку в балеті – “неокласицизму”. Сучасники називали його “богом танцю”, “добрим генієм балету XX століття”. За роки роботи в Опері Лифар виховав багатьох зірок балету.

У 1947 заснував у Парижі Інститут хореографії при Гранд-Опера, з 1955 вів курс історії й теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю, професором Вищої школи музики та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО. За життя Сергій Лифар отримав багато відзнак від різних держав. Він був кавалером найвищих нагород Франції: ордена Почесного легіону та ордена Літератури і мистецтва, володарем найвищої відзнаки балету – “Золотого черевичка” та премії “Оскар”, нагороджений Золотою медаллю міста Парижа. Лифар – постать унікальна і легендарна. Його описували як танцівника неймовірної фізичної краси, наділеного дивовижною властивістю «сяючої присутності». Він був справжньою паризькою зіркою. Газети сповіщали про кожен його крок, слово і рух. Вважався однією з центральних постатей світського життя Парижа. Товаришував з Коко Шанель, Пабло Пікассо та Марком Шагалом.

Україна, Київ до кінця життя лишилися світлою мрією Лифаря. «Навіть прекрасний блискучий Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мого широкого величного Дніпра»,— говорив він. Коли, вручаючи орден Почесного легіону, Шарль де Голль вкотре запропонував йому стати громадянином країни і звернувся до нього: «Мосьє Лифар! Ви зробили для Франції стільки, скільки мало хто із знаменитих французів. Чи не час вам стати французом і за паспортом?». Лифар відповів: «Щиро вдячний, пане президенте, за вашу пропозицію. Але я ніколи не був і не буду французом, бо я українець батьківщина моя — Україна». Він так і залишився власником паспорту Нансена, «персоною без громадянства» — не міг зректися свого коріння, предків, землі, де він народився. Уже відлучений від театру, він одного разу прийшов до Гранд-Опера у вишиванці, а потім поділився найзаповітнішою мрією: «Мрію повернутися в Україну. Проте вдома мене, на жаль, ніхто не знає, а у Франції — забули».

Серж Лифар помер 15 грудня 1986 року у швейцарській Лозанні. Поховали його поблизу Парижа на кладовищі Сент-Женев’єв де Буа. На надгробній плиті зроблений напис французькою мовою: «Сергій Лифар із Києва»