Бібліорубрика: ”Книга дня: Володимир Свідзинський. Живуща вода”.

8 жовтня (за деякими джерелами 9 жовтня) відзначаємо 140 років від дня народження Володимира Юхимовича Свідзинського (1885 – 1941), поета, перекладача, літературознавця, представника доби «Розстріляного Відродження».
В цей день на Абонементі ЦБ Івано-Франківської МЦБС в бібліорубриці: ”Книга дня” користувачів ознайомили з книжкою  Володимир Свідзинський. Живуща вода: Поезії (вибрані твори). – К.:ВАТ “Видавництво “Київська правда, 2002. – 192с.

Представляючи книжку  вибраної лірики одного із найвизначніших, найцікавіших класиків української поезії ХХ століття Володимира Свідзінського, якого, на превеликий жаль, мало знаємо сьогодні, бібліотекарка   ознайомила присутніх з цікавими фактами його біографії.
Зокрема підкреслила, що народився він 8 жовтня 1885 року в селі Маянів на Вінниччині в родині священика. Володимир був другою дитиною в сім’ї  з шести дітей, мав сестру та чотирьох братів. Відомо, що в родині поета всі  з покоління в покоління були священиками.

У 1899 році він закінчив Тиврівське духовне училище, потім навчався в Подільській духовній семінарії, але не закінчив її. Пізніше (1906–1913) вчився в Києві на економічному відділі комерційних курсів, але державних іспитів не складав і тому диплома про вищу освіту не здобув.

У студентські роки захопився літературою. Перший вірш Свідзінського «Давно, давно тебе я жду…» надрукували в журналі «Українська хата» у 1912 році.

Свідзинський багато працював із архівами та досліджував життя Поділля. У 1913 році він об’їздив багато сіл, щоб зібрати матеріали про ткацький промисел; його нарис увійшов до книги про кустарні промисли Поділля.

У 1915–1916 працював у Житомирі в контрольній палаті, а згодом був мобілізований до армії, служив при штабі 7-ї армії на Галичині й Поділлі.

У 1918 році звільнився зі служби і переїхав до Кам’янця-Подільського, де працював редактором, був вільним слухачем університету, спілкувався з відомими науковцями й письменниками: Іваном Огієнком, Михайлом Драй-Хмарою, Юрієм Липою. У цей час опублікував свої статті, поезії, переклади. Перша збірка «Ліричні поезії» (1922) вважалася втраченою, але один примірник знайшли лише в 1990-х. 

У Кам’янці-Подільському Свідзінський одружився з народною вчителькою Зінаїдою Йосипівною Сулковською. Це був громадянський шлюб: матері молодят одна одній доводилися сестрами, обидві одружені зі священиками, тож благословити цей шлюб батьки не могли, як не могли й заборонити: часи настали «вільнодумні», для молоді колишні табу на тлі «світової пожежі» видавалися не вартими уваги. 25 липня 1921 року у них народилася дочка Мирослава.
Кажуть, найкращі батьки — ті, хто добре пам’ятає власне дитинство. Саме ця жива, неушкоджена, цілісна пам’ять, органічна «дитинність» надає поезії Свідзінського додаткового, особливого чару. Коли доня трішки підросла, багато читав їй. В одному листі вона згадує, як батько вчив її декламувати вірш Тичини «На майдані». 

До 1925 року Свідзінський активно поєднував архівну, наукову та літературну діяльність.

 У жовтні 1925 року Володимир Свідзинський переїхав до Харкова, тодішньої столиці, а згодом забрав туди й родину. Працював у різних літературним редактором у журналах і газеті, займався науковою роботою, жив у найнятих «кутках».
1927 року видав другу збірку, «Вересень», яка дістала різко негативні рецензії, через що поет на довгий час перестав друкуватися.

1929 року Мирослава пішла до школи. Сумно, але родина на той час уже розпалася.  Відгомін родинної драми чути в поезіях, і ті свідчення зберігають достеменну правду почуттів.

“— Смутно і нудно. Усе, як ця гілка, зів’яло для мене. —

Так ти сказала і мертвого листя торкнулась

рукою.

Місяці й літа перейдуть, та буде мені

до сконання

Кожний засохлий листок кольким докором

од тебе.”

***

У тих болісних спогадах є й Мирослава: вона ще маленька, але батьки розуміють, що, сама того не відаючи, вона також є учасницею драми, яка, судячи з віршів, визрівала ще в Кам’янці.

Зінаїда Йосипівна у травні 1930 р. переїхала з дочкою до Вінниці, де жила сестра Віра з родиною: були якісь надії, що там легше з роботою, не таке дороге життя. Влаштувалася завучем у початковій школі при четвертій райлікарні; при школі й оселилася, там-таки вчилася донька. Свідзінський сумував, часто уявляв, як уранці дитина приходить до нього і «лепетом милим сповняє кімнату»…

“…Ні, то задумався я. Моя дівчинка в дальньому місті.

Тихо в кімнаті моїй — і ніхто не говорить до мене.”

Слав їй листи й листівки, писав вірші на її малюнки, за можливості провідував родину. На початку 1931 року в листі до племінниці в Кам’янець Зінаїда Йосипівна зізналася, що «дядя Володя залишився у Харкові… Мірочку він дуже любить і дбає про неї, а ми з ним розійшлись не сварячись». Бадьорилася як могла, проте доволі детально й правдиво змалювала в листі життя — «тяжке та нужденне — їсти немає чого, дорожнеча страшенна». Попереду чекали ще гірші часи. У хвилину якогось крайнього розпачу хотіла втопитися, але випадковий рибалка врятував її. Невдовзі почався справжній голод, Зінаїда захворіла на тиф, а 12 липня 1933 дружина поета померла. 

Цикли поезій на смерть дружини — ліричні шедеври, які, либонь, не мають аналогів не лише в українській літературі. На могилі, на цвинтарі над Бугом, як написала у спогадах Мирослава Володимирівна, батько посадив ялинку. 

Попри все Свідзінський писав навіть тоді, коли його твори не друкували. Зізнавався: «Не писати я не міг!». Писав ліричні вірші та балади,  перекладав з античних літератур, французької, німецької та польської поезії, був автором наукових розвідок із мистецтва. В 1940 році вийшла остання прижиттєва книга — «Поезії». Основна частина його доробку – лірика, балади, віршовані казки – залишалась у рукописах, але більшість з них згоріли під час жорстокого вбивства-страти поета в 1941 році.
Адже життя поета закінчилося трагічно. 27 вересня 1941 року, коли до Харкова наближалися німецькі війська, радянська влада (НКВД) заарештувала Свідзінського разом з іншими представниками української інтелігенції за звинуваченням в антирадянській агітації. 18 жовтня 1941 року його вбили: арештантів замкнули в будівлі, яку підпалили.
Тоді у полум’ї згоріли й багато рукописів його ненадрукованих творів. Винятком став великий рукопис збірки недрукованих поезій «Медобір», яку вдалося поетові О. Веретенченкові вивезти за кордон.

Реабілітований 1964 року.  

Мирослава Свідзінська, донька видатного українського поета Володимира Свідзінського вижила, щоб зберегти творчу спадщину батька.  Вона відійшла, згасла зовсім недавно, достоту немов свічка, що догоріла. Та її  заслуга перед літературою неоціненна! Вона зберегла недруковану за життя спадщину поета від зникнення в небутті. Він і сподівався на це: на одному з уже легендарних своїх зошитів-автографів незадовго до загибелі написав: «Поезії 1937—1940 рр. Без права передачі з рук М. В. Свідзінської. Для друку — переписати. (По дорученню автора) 1941».

Ця історія вражатиме завжди: з нелюдською жорстокістю було знищено самого поета, — проте вірші його вціліли, пережили роки й десятиліття навмисного забуття. Це заслуга маленького кола завзятих шанувальників поета, а насамперед — його доньки. Тендітна, беззахисна й безталанна, вона виявила цю здатність оберігати довірений їй скарб — батькову творчість. І за яких умов, за якого життя! 

Лише у другій половині ХХ століття його творчість почали активно видавати й досліджувати; у 2000 році засновано літературну премію імені Володимира Свідзінського.  Перше повне видання творчої спадщини з’явилося лише у 2004 році. А 2011 року видавництво «Смолоскип» у серії «Розстріляне Відродження» запропонувало увазі читачів поетичний доробок Володимира Свідзінського – «Вибрані твори». Крім оригінальної авторської спадщини, видання містить літературно-критичні статті та спогади, присвячені поетові, а також бібліографію та цікаві фотоматеріали.

Підсумовуючи бібліотекарка підкреслила, що його творчість висвітлює складні колізії своєї доби та водночас дає тонко відчути, яке справді образно запахуще й рясне наше рідне слово.

Тож в цей день звучали прегарні ліричні вірші поета із представленої збірки, яку можна взяти для читання, завітавши до бібліотеки.

Відповідальні за підготовку та проведення заходу: завідувачка відділом обслуговування ЦБ Ольга Кирста, та бібліотекарка Абонементу ЦБ Тетяна Мороз.

Інформація: Ольга Кирста.