Бібліотечне культкафе «Під палітуркою»

  Постійна рубрика Івано-Франківської МЦБС розповість вам про постатей, які в різні роки творили українську культуру, – самобутніх філософів, геніїв слова, законодавців музичної моди, золотих імен українського живопису, режисерів-новаторів, громадських діячів, благодійників.

Ці короткі віртуальні рандеву триватимуть приблизно…філіжанку кави)

Історія української культури – драматична і часто трагічна, як і долі відчайдухів, які попри заборони і переслідування, у часи тотальної заборони всього українського, зуміли підняти національну культуру на високий рівень і навіть здійснити вплив на культуру світову. 25 квітня 1900 року народилася Вероніка Олександрівна Черняхівська – письменниця і перекладачка, онука драматурга й одного з корифеїв українського театру Михайла Старицького, дочка письменниці Людмили Старицької-Черняхівської і видатного київського лікаря Олександра Черняхівського.

Вероніка була єдиною любленою донькою, зростала красунею та розумницею. Змалку захоплювалася літературою, іноземними мовами, музикою, театром, мріяла про сцену. У дитинстві мала змогу перебувати у компанії та спілкуватися з Миколою Лисенком, Лесею Українкою, Михайлом Грушевським, Борисом Грінченком, Іваном Франком.
Закінчила із золотою медаллю Другу українську гімназію імені Кирило-Мефодіївського братства. Здобула фах інженера-економіста в Київському інституті народного господарства. Навчалася на курсах іноземних мов. Місяць служила при канцелярії Директорії – перекладала українською мовою статті із закордонних газет, потім працювала при військовому шпиталі, допомагаючи хворим у тифозному бараці. 1920 вона протягом кількох місяців працювала у Всенародній бібліотеці. До 1922 року заробляла на життя літературною, перекладацькою роботою. Знала давньогрецьку, латинську, російську, французьку, німецьку, англійську мови. Переклала комедію Альфонса Доде «Білі гвоздики» (1923), роман Джека Лондона «Місячна долина» (1927), збірку його оповідань «Таємниця малого Кіша» (1928), романи «Прорість» («Жерміналь») Еміля Золя та «Олівер Твіст» Чарльза Діккенса (1929). Робила переклади наукової медичної літератури. Також писала ліричну авторську поезію. Створила поему для дітей “Кап і Крап.
Мандрівка двох крапельок води” – віртуозну за формою, зміною ритму і розміру, нестримною фантазією.

1926 удвох з батьком, професором медицини, від Наркомату охорони здоров’я, де працювала референтом-перекладачем, їздила у відрядження до Німеччини. 1928 вступила вільною слухачкою до Берлінського університету, багато подорожувала країнами Європи. Встигла вийти заміж за німця та розлучитися. Наприкінці весни 1929 повернулася у Київ.
Восени 1929 року Вероніку Черняхівську органи НКВД заарештували зі звинуваченням у причетності до «справи СВУ (Спілки визволення України)» — міфічної “контрреволюційної організації”, що нібито існувала в УСРР з 1926 і об’єднувала навколо себе антирадянсько налаштовану інтелігенцію, діячів Української автокефальної православної церкви та заможних селян. Та несподівано в січні 1930 її звільнили. Натомість заарештували батька і матір. Вдруге Вероніку заарештували 8 січня 1938. Її звинуватили в шпигунстві на користь Німеччини. У Лук’янівській в’язниці після численних допитів і тортур Вероніка Черняхівська збожеволіла, стверджував Борис Антоненко-Давидович. Києвом тоді довго ходили чутки, мовляв, її слідчі зґвалтували, а тому заарештована втратила глузд. А 23 вересня 1938 року її розстріляли.
Про долю Вероніки Черняхівської стало відомо у 1990 році, коли на запит Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського та Михайла Старицького була видана довідка КГБ УРСР про її реабілітацію.

Трагічна доля Вероніки Черняхівської – представниці родини Старицьких, стала символом української інтелігенції молодшого покоління, вихованого на традиціях української еліти, яка формувала національну культуру кінця ХІХ – початку ХХ століття. Радянський сталінський режим у 1930-х роках завершував нищення таких представників.