“Один мотив – любов до України”

#Бібліотека_у_дворі

Цього дня, 16 червня 1902 року на родинному хуторі біля Гельм’язіва на Полтавщині (нині Золотоніського району на Черкащині), народилася  відома поетеса українського зарубіжжя, дочка президента УНР в екзилі Андрія Лівицького – Наталя Лівицька-Холодна . Вісімнадцятирічною дівчиною вона залишила Україну, і з того часу почалися її поневіряння країнами: Польща, Чехія, Німеччина, США, Канада. 
Її часто зіставляли з Ахматовою, і підстави для зіставлень були. Є зізнання самої поетеси, є прямі відштовхування і навіть парафрази з Ахматової. Але ярлик “українська Ахматова”, вживаний, звичайно ж, як похвала, несе в собі приховане звинувачення у вторинності, впізнаваності, того, що вже було.

Це ж стосовно таланту Лівицької-Холодної не зовсім справедливо і для детальнішого знайомства з її  творчістю, працівники Абонементу ЦМБ Івано-Франківської МЦБС Департаменту культури міської ради, підготували поетичну книжкову закладку  “Один мотив – любов до України”, промоція (просування) якої відбулася в рамках  проєкту #Бібліотека у дворі” на вулиці Короля Данила та на Південному Бульварі.

Пропонуючи буктети-закладки мешканцям міста, бібліотекарки знайомили їх з поезіями Наталі Лівицької-Холодної та цікавими фактами її життя.

*** Наталя Лівицька-Холодна мешкала у Празі, але у Подєбрадах мала багато друзів, яких часто відвідувала. Так було і того разу. Поетка поїхала на якусь вечірку. Там під час розмови з друзями Лесею Крат та її братом Борисом до них підійшов якийсь чоловік і заговорив до Лесі. Про подальший перебіг подій Наталя Лівицька розповідала так: «Раптом Леся до мене: «Натусю, дайте мені Вашу квітку». Я без роздумів вийняла з волосся квітку і подала їй. Раптом із здивуванням побачила, що та квітка помандрувала до її співрозмовника… Він заклав її до петлі свого жакета і, низько вклонившись, подякував мені». З волі випадку на вечірці не було Петра Холодного (молодшого) – майбутнього чоловіка поетки, з яким у неї вже тоді почався роман. Наталя Лівицька не могла не захопитися Євгеном Маланюком. Надто романтично відбулося їхнє знайомство, і надто привабливим він був на той час: і зовнішньо – гарний, високий, стрункий, атлетичний; і літературно – вже визнаний поет. Саме Євген Маланюк познайомив її із найкращими тоді зразками поезій, завдяки йому вона відвідувала літературні збори, творчі вечори, він був слухачем і критиком її перших віршів.  На жаль, Євген Маланюк сприйняв захоплення Наталі за кохання. Його чекало гірке розчарування – відмова, і більше того – шлюб коханої з іншим…
*** Наталя Лівицька-Холодна згадувала: «…Він одного разу на якихось літературних зборах представив мене присутнім словами: «Наша Анна Ахматова». Порівняння з Ахматовою, якою тоді зачитувалася поетка, збентежило молоду дівчину, але, безумовно, дуже потішило.
***Наталія стала Музою і палким коханням Євгена Маланюка, але її серце не відгукнулося. Вона пішла під вінець із коханим Петром Холодним. А Маланюк? У той же день, у той же час вінчався із Зоєю Равич. Пізніше вони листувалися, були друзями, але закоханість пана Євгена інколи виривалася докорами за відмову.

***У 1927 р. Наталя переїздить до Варшави, студіює філологію при Варшавському університеті. Була однією з організаторів літературної групи «Танк»Авторка багатьох поетичних збірок: «Вогонь і попіл», «Сім літер», «На грані», «Перекотиполе» та ін.
***Кінець XX століття – важкий час для Наталі Лівицької-Холодної: один за одним відходять її друзі, у грудні 1989 року помирає її брат Микола Лівицький, а 24 січня 1990 року не стало Петра Холодного. Цим втратам передує смерть Євгена Маланюка у лютому 1968 року. Майже два останні десятиліття свого життя Н. Лівицька-Холодна провела у будинку престарілих пансіонату ім. І. Франка у Канаді. Інколи її навідувала донька Іда Холодна —Харина, грала їй на фортепіано.

Це нічого, що вже не такі

вечори ні взимку, ні

весною.

Ти їх любиш тепер із кимсь,

а я сама з собою.

І так добре мені в самоті:

самота – то гордість духа.

Це нічого, що очі вже

не ті

і що вжені батька, ні друга.

Вона не любила обличчя “старості собачої”, годинами сиділа, обкладена листами й записками, залишаючись вічною оптимісткою, яка так хотіла жити.

Я не хочу медичної ласки,

я не хочу себе воскрешать.

Коли буде остання поразка,

коли тіло залишить душа,

я не скнітиму зайвим трупом

на землі, що прекрасна така,

і засмічувати не буду

плюскіт хвилі й цвіт вишняка.

    
Наталя Лівицька-Холодна померла 26 березня 2005 року в Канаді. За заповітом, тіло її спалено, а прах поховано на кладовищі українського православного центру в Бавнд-Бруці неподалік Нью-Йорка – поряд із чоловіком Петром Холодним і братом Миколою. Батьки також лежать тут.    

 Поезія НАТАЛІ ЛІВИЦЬКОЇ-ХОЛОДНОЇ
“Весняним громом прогрими…”

Весняним  громом  прогрими,
Пролийся  зливою  рясною,
О  гніве  мій,  о  жалю  мій,
Лиш  не  пали  мене  жагою!
Твоє  ім’я  —  натхненний  спів,
О,  Боже,  я  Тобі  молюся,
Але  любити  ворогів
Пробач  мені,  я  не  навчуся…
Я  твердо  вірю,  Боже  мій,
Лише  святий  вогонь,  ненависть,
Пірве  з  кайданів  нарід  мій
І  поведе  його  до  слави! 
***

Сім  літер,  що  палають  в  слові  «Україна»,

Сім  літер,  що  вогнем  лягли  на  Монпарнас,

І  сім  зрадливих  куль  на  вулиці  Расіна

Призначення,  мементо  і  святий  наказ.

Горять  палким  трьохкутником  криваві  сімки

Над  простором  і  над  часом,  в  хаосі  й  тьмі,

І  серце  вгору  йде,  все  вище,  стрімко,  стрімко

Шляхом  Твоїх  голгот  і  слав,  Народе  мій!  

***
Чорний колір — колір зради,
а червоний — то любов,
очі в мене два свічада
і палка татарська кров.
О тікай, стрункий юначе,
стережись моїх очей:
подивлюсь — припадком наче —
і не спатимеш ночей.
Поцілую — і до скону
будеш прагнуть уст моїх,
і затроїть кров червону,
кров юначу п’яний гріх.
***
Небо знов молоде й блакитне,

Лютий спить непробудним сном,

А весна усміхнулась квітнем,

Яснооким малим пустуном.

Я тобі принесла фіялки,

А як місяць над містом став,

Ти мене цілував так палко

У розквітлі мої уста.
***
Такий похмурий вечір нині,

кривавий захід знов мовчить,

і западає тінь в долині,

і вітер з півночі шумить.

А потім прийде ніч-старчиха,

простягне руку під вікно,

і знов присниться далеч тиха,

степів квітчасте полотно.

І битий шлях мені присниться

і під горою, за селом

похилий хрестик і криниця

й Христос з засмученим чолом.
***
СПОВІДЬ

Не забудеш ніколи провин,

що ранами в серці носиш.

Не прийде до тебе син,

що пробачення в нього попросиш.

Не витреш з пам’яті слів

проказаних гнівно.

Це твій лебединий спів

на нерідному озері співаний.

Це твій передсмертний крик,

твоя сповідь, в серці причаєна…

Хай же буде благословенне повік

ім’я Твоє,
Ти — нерозгадна Тайна.
***
ДОЩ

Дощ мав прийти коло восьмої,

а прийшов о десятій,

тонкими пасмами дрібноросяно

впав коло хати.

А жінка чекала напружено,

виглядаючи кожну краплю.

І стогнали сосни так тужно,

що жінка заплакала.

Поезія Наталі Лівицької-Холодної за змістом і естетичною природою — унікальне явище в світовій літературі. Це віршований роман життя людини — від ранньої юності до глибокої старості. В ньому переплелись два сюжети — інтимний світ жінки і доля емігрантки. Звідси — лірико-драматичний характер її поезії. ЇЇ лірична героїня— це натура сильна, вольова й одночасно граціозна й ніжна.

Мистецькі уподобання Наталі Лівицької-Холодної сформували і український фольклор, і модерне європейське мистецтво, і сучасні їй українські митці, зокрема представники так званої празької школи із задекларованими ними ідеями відродження української духовності та високими художніми вимогами. У своїй ліриці поетеса знаходить багаті можливості для тонкої гри живописних ефектів, досконалості кольористики.

Особиста лірика Лівицької-Холодної позначається сильними тематичними впливами французького символізму, з домішками пізнішого декадансу.

Крім того, помітні відсвіти поезії Анни Ахматової. Пристрасть у її інтимній ліриці таємнича, приваблива аж до самозгуби. Кохання майже завжди заборонене, приховане; дуже часто жорстоке й буремне. Лірична героїня зваблює сильних чоловіків гіпнотичною силою “фам фаталь”. Разом з тим, поетеса часом говорить про спокій, серйозність і тривалість у коханні. У техніці Лівицької-Холодної панує вишукана гармонія, стрункість і легкість.

Лірична героїня Наталі Лівицької-Холодної відчуває в собі темний голос крові й уявляє себе то “поганкою з монгольських степів”, то бранкою татарина, яка наділена відьомським хистом любовного привороту, що несе з собою смерть, вона мовби посестра гоголівської сотниківни.
Наталя Лівицька-Холодна не піддавалася спокусі прямолінійної політичної риторики, прагнула зберегти право на творчу й людську індивідуальність, право на повноту емоцій з погляду жінки. Це не завжди знаходило прихильність і розуміння у цей складний, до краю заідеологізований час.

У віршах Наталі Лівицької-Холодної віднаходять і сліди прихованої полеміки з іншими представниками “празької школи” — Є. Маланюком, Ю. Липою, О. Ольжичем. Ця полеміка спричинена не браком національно-патріотичних почуттів поетеси, а обстоюванням права залишатися жінкою, просто людиною.

Наталя Лівицька-Холодна — поетеса камерного амплуа в найкращому розумінні цього слова. Музика її поезії заслуговує на увагу.
Її ім’я поступово займає належне місце в нашій історії та літературі. Вона повернулись в Україну у своїх віршах, прозових творах, листах, у спогадах сучасників, друзів, у фотографіях та інших документах.
Захід провели працівники абонементу ЦБ.
Інформацію та поетичну книжкову закладку для друку підготувала  – Кирста О.М.