Четверта річниця повномасштабного вторгнення росії в Україну

24 лютого стало датою, що назавжди змінила хід української історії. Того ранку країна прокинулася від вибухів, а не від будильників. Небо розірвали сирени, і тиша миру зникла в одну мить. Російське вторгнення прийшло не лише танками, а й страхом. Та разом зі страхом народилася небачена єдність. Саме цього дня слово молитва стало таким же сильним, як і слово зброя. 24 лютого — національний день молитви, коли народ схилив голови перед Богом. Люди виходили на вулиці з прапорами замість щитів. Воїни стали живим муром між домом і ворогом. Матері проводжали синів зі сльозами й тихою молитвою на вустах. Діти дорослішали швидше, ніж дозволяє час.

Села горіли, та не зламали волю.

Світ побачив справжнє обличчя агресора.

І водночас побачив силу України — у вірі, єдності й правді.

Кожен день відтоді став випробуванням на витривалість.

Кожна ніч і досі приносить тривожне чекання світанку.

Вибухи не залишилися в минулому.

Війна продовжує торкатися кожного серця.

На фронті й сьогодні стоять ті, хто тримає небо над нами.

У тилу триває своя тиха боротьба — працею, допомогою, молитвою.

Молитва лунає поруч із гуркотом війни.

Вона підіймається над руїнами, як світло надії.

Прапор України й нині майорить як знак незламності.

Кожен загиблий герой — це рана, що не загоюється.

Їхні імена вписані не лише в книги пам’яті, а й у наші серця.

Втрати болять, але не знецінюють боротьби.

Бо свобода ніколи не дається раз і назавжди.

Україна тримається попри втому і біль.

Вона стоїть, бо знає, за що бореться.

За дім, за мову, за майбутнє дітей.

24 лютого — це не лише дата, а стан душі.

І поки триває війна, живе молитва і віра в Перемогу України.