20 лютого – День Героїв Небесної Сотні.

20 лютого Україна схиляє голову в тиші, бо цього дня серце нації болить особливо глибоко. Це День Героїв Небесної Сотні — день синів і дочок, які пішли у вічність, але залишилися з нами у кожному подиху свободи. «Мамо, не плач. Я повернусь весною…» — ці слова ніби линуть з неба, торкаючись материнських сердець, що навіки одягнули чорну хустину. Герої приходять не кроками, а світлом: у росі на траві, у дощі на порозі, у пташиному крилі біля вікна. Вони просять пробачення за самотність матерів, але не просять жалю. Бо любов до мами і любов до України для них була єдиною, нероздільною, святою. Україна була для них, як мати — одна-єдина. Герої Небесної Сотні вже не можуть сказати слова вголос, та вони приходять у сни тихенько, розповідають про дім новий — світлий, без болю й пострілів. Там ангел співає колискову, і смертельні рани більше не печуть. Та навіть у небі їм сумно, бо душа щемить за рідною землею, за матусею, за Україною. І кожного року 20 лютого вони повертаються до нас пам’яттю, свічками, молитвою. «Мамочко, вибач за чорну хустину…» — ці слова стали спільною сповіддю цілої країни. Ми пам’ятаємо. Ми вдячні. Ми живемо, бо вони віддали життя.

І поки жива пам’ять — живі Герої Небесної Сотні.
Тебе я люблю. І люблю Україну.
Вона, як і ти, була в мене одна.