Всі ми родом зі шкільних років. Усі колись сиділи за партами, писали контрольні і складали іспити, передавали на уроках цидулочки, любили одні предмети і терпіти не могли інші. В кожної людини є свої спогади і враження про рідну школу. 11 січня 2025 року о 14.00 працівники читального залу ЦБ Івано-Франківської МЦБС Департаменту культури міської ради за ініціативою відомого прикарпатського письменника і краєзнавця, члена НСПУ, заступника голови громадської організації «Товариство письменників і журналістів» Василя Івановича Бабія відбулася презентація альманаху «Шкільний дзвінок».
День українського політв’язня відзначається в Україні щороку 12 січня на честь осіб, які були заарештовані через політичні переконання. Ця дата була визначена у 1975 році за ініціативою В’ячеслава Чорновола, який закликав протистояти репресіям і жорстокості радянського режиму. Трьома роками раніше, 12-14 січня 1972-го року, радянська влада провела так званий «генеральний погром». Це були масові затримання та арешти українських дисидентів, які боролись за незалежність України . Тоді були заарештовані Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, Леонід Плющ, Зіновій Антонюк, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Ірина Стасів-Калинець. Усі вони отримали 7 років ув’язнення та 5 років заслання за «антирадянську агітацію і пропаганду». 11 січня бібліотека-філія № 15 провела бібліоінформ “За нашу і вашу свободу ” , на якому всі учасники мали змогу прослухати коротку інформацію про цей день, а також переглянути відео “Хто такий Василь Стус? Історія найвідомішого політв’язня України”. Саме поняття політв’язень суперечить міжнародному праву. Для України як до проголошення Незалежності, так і на нинішньому історичному етапі, проблема ув’язнених за політичними мотивами була і є доволі гострою. І ми знову з сумом відзначаємо День українського політв’язня, день невдалої спроби придушити вільний український дух, який, як фенікс, щоразу відроджується з попелу і стає міцнішим.
Пилип’юк Василь Васильович – визначний фотомайстер, президент видавничого підприємства «Світло й Тінь», знаний у світі Майстер світлини, визнаний світовою спільнотою творець художніх фотографій, значна частина яких вже ввійшла до кращих надбань культурологічної спадщини. Його творчість і суспільно корисна діяльність стали вагомим внеском у розвиток та відродження української культури. Василь Пилип’юк — автор багатьох відомих фотоальбомів, серед яких: «Львів», «Живиця», «Пієта в камені», «Львівський державний академічний театр опери та балету імені Івана Франка», «Львівщина», «В краю Черемоша й Прута», «Древній Галич», «Львів. Пори року», «Українська ікона 14-18 ст.», «Золота підкова України», «Візит добра і злагоди», «Україно, ти моя молитва», «Дім на Михайлівській, з якого видно весь світ», «Лицар нації», усього — 48 видань. 10.01 2025 року, впродовж дня, працівники бібліотеки-філії №4 (вул. Євгена Коновальця, 132-А) Департаменту культури Івано-Франківської міської ради, підготували і провели фотовізаж «Світлини Василя Пилип’юка». Користувачів бібліотеки ознайомили з життям та творчістю В. Пилип’юка, а також було проведено огляд літератури з книжкової полички «Долею даровані зустрічі».
Цей день, як чорна смуга на тлі сірого зимового неба, нагадує нам про тих, хто поневолений не лише фізично, але й душевно, хто йде крізь темряву, не втрачаючи віри в світло. Політв’язні — це живе відлуння нашої боротьби, невидимий біль, що пронизує серце нації. Вони стоять на передовій не лише війни, а й справедливості, свободи, гідності. Це день, коли тіні знову захоплюють простір, але є сила, яка їх відганяє. Бо навіть у найбільш темному місці світить маленька, але непохитна іскра надії. І коли здається, що все втрачено, ця іскра розгорається в полум’я, що освітлює шлях. Далеко від дому, за сталевими дверима, де панує тиша й холод, душа політв’язня горить, як незгасне вогнище. Вони не здаються. Вони не зломлені. Ми з вами, ми — це ті, хто пам’ятає їх, хто чекає. Ми — це голоси, що звучать у темряві, голоси, які не дають забути про свободу, про права, про людяність. І хоч їх тіла скуті кайданами, їхні думки й серце залишаються вільними. Як би не намагалися темні сили зламати їхній дух, вони не досягнуть мети. Бо правда, як вода, пробиває камінь. Цей день — не лише про страждання, це про віру. Віру в те, що перемога неминуча. Вони вийдуть на свободу. І коли це станеться, ми зустрінемо їх з відкритими обіймами, з чистими серцями і зі словами, що тепер ми разом — у свободі і гідності. Бо у боротьбі, хоч і тяжкій, є перемога. І кожен політв’язень, кожна людина, яка зазнала болю за правду, є частиною цієї перемоги.
12 січня 2025 року — це не тільки день пам’яті. Це день нашої незламної віри в те, що ми не одні, і що свобода обов’язково повернеться до кожного, хто за неї бореться
Василь Андрусяк народився 11 січня 1915 року в Снятині (нині Івано-Франківська область) До ОУН вступив у 17 років, навчаючись у гімназії. Василь Андрусяк був символом незламної боротьби за незалежність. З початку 1930-х рр. брав участь в діяльності українського «Пласту», «Просвіти», товариства «Сокіл», а з 1932 р. — Юнацтва Організації українських націоналістів (ОУН). Був засновником осередку ОУН в Снятинській гімназії. Після радянської анексії Західної України Андрусяк навчався в Коломийському педучилищі, деякий час учителював. Від невеликої боївки до командира п’яти куренів УПА, його життєвий шлях був сповнений труднощів і небезпек. Після анексії Західної України, він не тільки встиг стати учителем, але й перетнув кордон, щоб уникнути арешту. Повернувшись додому, Андрусяк очолив Снятинський окружний провід ОУН і розпочав боротьбу з окупантами. Легендарні бої на горі Лопата (9 липня 1944 р.) стали етапом справжнього героїзму, коли його курінь, завдяки відмінному керівництву, переміг ворога. Цей подвиг не залишився непоміченим, і навіть радянські партизани не змогли подолати мужність українських повстанців. В кінці 1944 року його курінь відзначився звільненням в’язнів у Товмачі, вчинком, що засвідчив їх непохитну відданість справі. Навесні 1945 року Андрусяк став командиром «Чорного лісу», керуючи численними атаками на ворога. Загинув Василь Андрусяк 24 лютого 1946 року між селами Грабівка та Глибоке Богородчанського району Івано-Франківської області у сутичці з підрозділом 215-го полку внутрішніх військ НКВД. Посмертно його було нагороджено найвищою бойовою нагородою УПА – Золотим Хрестом бойової заслуги 1-го ступеня та підвищено до звання полковника.
