127 років тому, 18 квітня 1895 року, народився відомий Ланчинський письменник, журналіст, учасник визвольної боротьби 1914–1920-х років, в’язень більшовицьких концтаборів Юрій Шкрумеляк (1895–1965). Свої твори він часто підписував псевдонімами Іван Сорокатий, Юра Ігорків, Ігор, Ю.Підгірський, Смик, Гнотик, Олекса Залужний, Максим Цимбала. У серпні 1914 р. вступив до лав Українських Січових Стрільців. Підхорунжий Юра Шкрумеляк співпрацював із Пресовою кватирою УСС, у стрілецькому часопису «Шляхи» публікував свої вірші та дописи. Належав до найвідоміших поетів-усусусів. Після кривавих боїв на Маківці Михайло Гайворонський на його слова написав пісню «Питається вітер смерті». «Стрілець і пісня – то брат і сестра, то любчик і любка; в одинокій пісні знаходить стрілець розраду та хвилеве забуття», – зауважував поет. У 1918-1920 рр. Ю. Шкрумеляк перебував у лавах Української Галицької Армії. Свої враження і переживання описав у книзі «Поїзд мерців». Ось один фрагмент з неї: «Приїжджають чужосторонні місії, – американська, румунська, французька, швейцарська, – всі оглядають, роблять обіцянки… – і від’їжджають, а з собою забирають всі наші сподівання і наївні надії». Як перегукується з нашим часом! У 1920 р. в Станіславі (нині Івано-Франківськ) була опублікована перша велика поема Ю. Шкрумеляка «Сон Галича». Очевидно, поет бував у нашому місті, цікавився його історією. Після війни Юрій Шкрумеляк навчався у Львівському та Празькому університетах (1922-1926 рр.). Разом з Романом Купчинським, Левом Лепким (братом відомого письменника Богдана Лепкого) та іншими літераторами створив у Львові в 1922 р. групу поетів-символістів, котрі об’єднались навколо літературно-мистецького часопису «Митуса». Юрій Шкрумеляк був головним редактором газети «Народна справа» та журналу для дітей «Дзвіночок», оскільки також писав для наймолодших.

У «Слові української дитини» є такі рядки:

Хто ти, хлопчику маленький?
Син я України-Неньки!
Українцем я зовуся
Й тою назвою горджуся!

…Все зумію перенести
Для Вкраїни слави й чести.
Господа буду благати,
Щоб нам дав добра діждати!

Це свято покликане привернути увагу до важливості збереження культурної спадщини людства, яка є невід’ємною частиною національної ідентичності та історії. Пам’ятки архітектури, мистецтва, археології, а також природні об’єкти несуть у собі неоціненну інформацію про минуле, допомагають нам зрозуміти розвиток цивілізацій, зберегти історичну пам’ять і передати її наступним поколінням. Цей день був встановлений ЮНЕСКО з метою підвищення обізнаності серед громадськості та влади про необхідність збереження і охорони культурних і природних об’єктів. Важливо не лише охороняти пам’ятки, але й активно просувати ідеї їх збереження та реставрації, адже без цього неможливо уявити розвиток сучасного суспільства. Особливо важливо, щоб кожен із нас зрозумів важливість збереження культурної спадщини і став частиною великої справи охорони історичних об’єктів. Вони — це не лише частина минулого, але й символи нашої ідентичності, які повинні жити і розвиватися.

“Ця маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простою і поетичною грацією вислову”. Іван Франко

26 квітня 1840 року вийшло перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка. Воно мало наклад усього 1000 примірників. Вихід першої поетичної збірки українського Кобзаря пов’язують з іменем полтавського землевласника Петра Мартоса. Той неодноразово позував Шевченкові-художнику наприкінці 1830-х років, тоді він і познайомився з поезією Шевченка, був вражений та разом з їхнім спільним другом, українським письменником Євгеном Гребінкою запропонував поетові видати збірку. У другій версії Петро Мартос вважає, що саме він став першовідкривачем Шевченківського хисту до писання. П. Мартос шукав художника, який зміг би намалювати його портрет, і Євген Гребінка зарекомендував Тараса Григоровича як талановитого портретиста. Одного вечора, після чергового сеансу малювання, П. Мартос знайшов шматок паперу, на якому було написано 4 рядки:

Червоною гадюкою
Несе Альта вісти,
Щоб летіли крюки з поля
Ляшків-панків їсти.