1 листопада… Осінь у самому серці, вишита туманами й тихим шелестом пожовклого листя. Але для нас цей день звучить не тільки меланхолією природи — він гомонить гордістю, пам’яттю й силою духу. Саме цього дня 1918 року над Львовом замайорів синьо-жовтий прапор — символ відродження Західноукраїнської Народної Республіки. Це був світанок надії, день, коли українці Галичини заявили на весь світ: ми є, ми були і будемо! У ніч на 1 листопада українські січові стрільці піднялися на боротьбу за свою державність, за рідну землю, за майбутнє, яке мріялося поколіннями. Львів прокинувся українським — містом гідності, містом, де народилася мрія про єдину, незалежну Україну. Тоді, у 1918-му, тисячі сердець билися в унісон. Без страху, без вагань — лише з вірою у святу правду, що народ має право бути господарем на своїй землі. Серед ранкових дзвонів, кроків вартових, шелесту прапорів народжувалася держава. Маленька за віком, але велична духом. І хоч історія ЗУНР була короткою, її постріл у серці часу не змовкає й сьогодні. Бо з тих подій виростала соборність, визрівала віра у власну силу, гартувався стрижень нації. Тож цього листопадового дня ми вшановуємо не лише історію, а й нескорений дух українців Західної землі. Ми пам’ятаємо кожного, хто стояв на варті свободи, хто мріяв і творив, хто любив Україну понад усе. Нехай цей день буде для нас нагадуванням: державність не дається легко. Вона виборюється кров’ю, стверджується працею і живе в серці кожного з нас. Хай синьо-жовтий стяг і сьогодні надихає нас на єдність, віру й любов до рідного краю.

Бо Україна — це ми.
А наш листопад — це гідність, пам’ять і нескорена надія. ✨