21 лютого світ відзначає Міжнародний день рідної мови — день, коли слово стає оберегом, пам’яттю й надією. Рідна мова народжується з колискової, з першого подиху над люлькою, з маминого шепоту і батькової поради. Вона росте разом із людиною, як парость виноградної лози, що потребує дбайливої руки, світла й терпіння. Плекати мову — означає берегти в ній історію предків, біль утрат і радість перемог. У кожному слові живе дорога до дому, шум рідних полів, дзвін церков і голоси тих, хто вже відійшов, але залишився у мовній пам’яті. Мова вчить любити землю, на якій стоїш, і людей, з якими ділиш хліб і долю. Вона не терпить байдужості, бо від мовчання сохне, а від зневаги болить. Та коли її плекають пильно і невпинно, вона міцніє, квітне, дарує плоди мудрості й сили. Рідна мова здатна підняти з колін, об’єднати розділених, стати щитом у часи випробувань і світлом у темряві. Нехай кожне сказане слово буде чистим і правдивим, нехай мова звучить у піснях і молитвах, у щоденній праці й щирих розмовах. Бо доки живе мова — живе народ, його дух і майбуття.