25.02.2026 – 155-річчя від Дня народження Лесі Українки.  

25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському народилося світло, якому судилося стати голосом нації. У родині Петра Косача — дійсного статського радника, мецената, члена «Старої громади», та Ольги Драгоманової-Косач — письменниці, відомої як Олена Пчілка, з’явилася на світ дівчинка Лариса. З ранніх літ її оточували книга, пісня, слово і думка, що вчила не мовчати. У її серці рано оселилася боротьба — тиха й велична, вистраждана і світла. Хвороба не зламала її духу, а загартувала, перетворивши біль на поезію, а страждання — на силу слова. Вона навчилася говорити з вітром і зорями, з минулим і майбутнім, з людиною і цілим народом. Під іменем Леся Українка вона увійшла в історію української та європейської літератури як поетка, драматургиня, перекладачка і громадська діячка. Її рядки стали мечем і молитвою, надією і викликом, що й нині звучать актуально і пророчо. Леся Українка — це не лише ім’я в книгах. Це нескорений дух, вільна думка і вогонь слова, що й досі зігріває українську душу.

Гетьте, думи, ви хмари осінні! То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть, думи сумні!
Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть — і настане Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем’яную Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать.
В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей — Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей. Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!