520 років від дня народження Роксолани.

6 лютого – 520 років від дня народження Роксолани.  В серці Османської імперії, серед розкішних палаців і величезних садів, жила жінка, чия краса і розум змогли змінити долю цілої нації. Вона була жінкою з блакитними очима, які відбивали небо, і шкірою, як білий мармур. Її звали Роксолана. Вона народилася на землях, де буйно цвіли польові квіти, де гори відбивали сонячні промені у водах річок, а степи не мали кінця. Її душа належала не лише цим землям, але й самим звукам, які народжувалися у серці рідної землі. Роксолана була не лише чудовою жінкою, але й символом незламності. Її краса не лише була зовнішньою, вона була частиною її внутрішнього світу — світу, де поєднувалася рідна мова, звичаї та гордість за свою Батьківщину.

Коли вона з’являлася в османському гаремі, її голос розливався, як мелодія, а її погляд був сповнений глибини, як у того, хто бачив багато, але залишився вірним своїм переконанням. Але жодна краса не може бути позбавлена болю. Роксолана знала, що її серце належить Україні, навіть перебуваючи в далеких і чужих землях. Вона пам’ятала кожен куточок рідної землі, кожну стежину, по якій бігала босоніж у дитинстві. І хоч її серце наповнювалося новими почуттями в гаремі, для неї не було більш дорогоцінного, аніж земля, де виросла. Життя її було сповнене випробувань, радощів і сліз. Вона сміялася з усією глибиною душі, коли отримувала листи від рідних, і плакала в тиші ночі, згадуючи безкраї степи та золоті поля, що колись мерехтіли вітром і солями в її волоссі. Її любов до рідної землі була, наче невидимий зв’язок, що ніколи не можна було розірвати, навіть коли вона сідала біля султана, його найулюбленіша. Та найсильнішим її почуттям було бажання захищати. Роксолана знала, що вона може стати не просто султаншею, а й представницею своєї Батьківщини, тієї землі, що жила в її серці, кожен подих якої вона відчувала в собі. Кожен її вчинок, кожне слово, яке вона говорила, було наповнене патріотизмом. І хоч її шлях не завжди був легким, вона завжди залишалася вірною тим переконанням, які вона принесла з рідної землі. Її життя — це не лише історія про красу, але й про гідність, про боротьбу за власну свободу і честь свого народу. І навіть коли сльози покривали її очі, вона залишалася вірною своїй меті: служити своєму народові, навіть у найтемніші часи. Її любов до Батьківщини, як і її краса, залишилася вічною.