26.04 – 135 років від дня народження Миколи Зерова (1890-1937), українського поета, літературознавця, перекладача Микола Зеров прагнув досконалості. Він спромігся майже два роки поспіль видавати бібліографічний журнал «Книгар» у прифронтовому Києві. Поет-неокласик і вчений-енциклопедист, Зеров писав сонети і викладав класичну філологію та українську літературу в добу, названу ним «навісною порою тридцяти тиранів». Більшовики закидали Зерову захоплення Заходом та відрив від сучасності, український буржуазний націоналізм та відчуження від радянської дійсності, прихильність до чистого мистецтва і ворожість до мистецтва пролетарського. Професор Зеров пройшов через розгляд своєї персональної справи у Київському університеті та кампанію критики у комуністичній пресі, а навесні 30-го року був притягнутий до процесу «Спілки Визволення України» як свідок. Нарешті, 1 вересня 34-го року Зеров був звільнений з роботи в університеті, а незабаром йому були заборонені будь-яка наукова праця та громадська діяльність. Намагаючись уникнути репресій, він виїхав, але невдовзі був там заарештований і перевезений назад до Києва. 7 лютого 36-го року Зеров був засуджений до десяти років ув’язнення за участь у націоналістичній терористичній організації. Він відбував покарання у Соловецькому концтаборі і навіть переклав там «Енеїду» Вергілія та «Пісню про Гайавату» Лонгфелло. 9 жовтня 37-го року «Особлива трійка» Управління НКВД засудила його до страти як такого, що зберігав контрреволюційні переконання та терористичні наміри. Микола Зеров був розстріляний у групі з 265 українських інтелектуалів 3 листопада 37-го року в урочищі Сандормох біля Медвежьєгорська у Карелії. За 47 років свого життя Зеров створив близько сімдесяти сонетів, а його переклади з англійської, давньогрецької, латини, польської, російської та французької мов стали класичними задовго до його загибелі. Отож, поезія Зерова вічно сприйматиметься як спроба людської відповіді на власне запитання:

«Де плід твоїх трудів і творчості твоєї? Чи ж добре ти робив над власною ріллею? Чи встигнеш, поки день, скінчить свої жнива?»

26 квітня — день, коли зупинився час. Ніч на 26 квітня 1986 року була тиха. Весна лише починала розквітати, і над Поліссям розносився аромат молодого листя, втомленого після довгої зими. Люди спали — мріяли, любили, жили. Але за мить усе змінилося. На четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції — там, де мали панувати порядок і точність, де кожен болт мав значення — трапилось невиправне. Вибух. Полум’я зірвалося в небо, розірвало тишу, розірвало долі. Радіація — невидимий ворог — повзла вітром, проникаючи в легені, в землю, в майбутнє. Вона була всюди — у колисках, у хлібі, у дощі. Її не чути, не бачити, не торкнутися. Та її наслідки — як відлуння грому після блискавки — переслідують і досі. Люди йшли на смерть, не знаючи, що це смерть. Пожежники, які першими прибули на виклик. Лікарі. Військові. Вони гасили не лише вогонь — вони гасили апокаліпсис. Своїми руками, своїм тілом, своїм життям. Прип’ять. Місто молодості, любові, дитячого сміху. Сьогодні — місто-примара. Вікна без очей, каруселі без дитячих голосів, школи без дзвінка. Природа поволі забрала своє, та людський біль ще довго шепоче серед порожніх кімнат. Чорнобиль — це не просто трагедія. Це шрам. Глибокий, пекучий, навіки вкарбований у пам’ять нації. Нехай же 26 квітня буде не лише днем скорботи, а й днем нагадування: про ціну людської недбалості, про велич людської жертовності, і про крихкість усього, що здається незламним.