127 років тому, 18 квітня 1895 року, народився відомий Ланчинський письменник, журналіст, учасник визвольної боротьби 1914–1920-х років, в’язень більшовицьких концтаборів Юрій Шкрумеляк (1895–1965). Свої твори він часто підписував псевдонімами Іван Сорокатий, Юра Ігорків, Ігор, Ю.Підгірський, Смик, Гнотик, Олекса Залужний, Максим Цимбала. У серпні 1914 р. вступив до лав Українських Січових Стрільців. Підхорунжий Юра Шкрумеляк співпрацював із Пресовою кватирою УСС, у стрілецькому часопису «Шляхи» публікував свої вірші та дописи. Належав до найвідоміших поетів-усусусів. Після кривавих боїв на Маківці Михайло Гайворонський на його слова написав пісню «Питається вітер смерті». «Стрілець і пісня – то брат і сестра, то любчик і любка; в одинокій пісні знаходить стрілець розраду та хвилеве забуття», – зауважував поет. У 1918-1920 рр. Ю. Шкрумеляк перебував у лавах Української Галицької Армії. Свої враження і переживання описав у книзі «Поїзд мерців». Ось один фрагмент з неї: «Приїжджають чужосторонні місії, – американська, румунська, французька, швейцарська, – всі оглядають, роблять обіцянки… – і від’їжджають, а з собою забирають всі наші сподівання і наївні надії». Як перегукується з нашим часом! У 1920 р. в Станіславі (нині Івано-Франківськ) була опублікована перша велика поема Ю. Шкрумеляка «Сон Галича». Очевидно, поет бував у нашому місті, цікавився його історією. Після війни Юрій Шкрумеляк навчався у Львівському та Празькому університетах (1922-1926 рр.). Разом з Романом Купчинським, Левом Лепким (братом відомого письменника Богдана Лепкого) та іншими літераторами створив у Львові в 1922 р. групу поетів-символістів, котрі об’єднались навколо літературно-мистецького часопису «Митуса». Юрій Шкрумеляк був головним редактором газети «Народна справа» та журналу для дітей «Дзвіночок», оскільки також писав для наймолодших.

У «Слові української дитини» є такі рядки:

Хто ти, хлопчику маленький?
Син я України-Неньки!
Українцем я зовуся
Й тою назвою горджуся!

…Все зумію перенести
Для Вкраїни слави й чести.
Господа буду благати,
Щоб нам дав добра діждати!

Це свято покликане привернути увагу до важливості збереження культурної спадщини людства, яка є невід’ємною частиною національної ідентичності та історії. Пам’ятки архітектури, мистецтва, археології, а також природні об’єкти несуть у собі неоціненну інформацію про минуле, допомагають нам зрозуміти розвиток цивілізацій, зберегти історичну пам’ять і передати її наступним поколінням. Цей день був встановлений ЮНЕСКО з метою підвищення обізнаності серед громадськості та влади про необхідність збереження і охорони культурних і природних об’єктів. Важливо не лише охороняти пам’ятки, але й активно просувати ідеї їх збереження та реставрації, адже без цього неможливо уявити розвиток сучасного суспільства. Особливо важливо, щоб кожен із нас зрозумів важливість збереження культурної спадщини і став частиною великої справи охорони історичних об’єктів. Вони — це не лише частина минулого, але й символи нашої ідентичності, які повинні жити і розвиватися.

“Ця маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простою і поетичною грацією вислову”. Іван Франко

26 квітня 1840 року вийшло перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка. Воно мало наклад усього 1000 примірників. Вихід першої поетичної збірки українського Кобзаря пов’язують з іменем полтавського землевласника Петра Мартоса. Той неодноразово позував Шевченкові-художнику наприкінці 1830-х років, тоді він і познайомився з поезією Шевченка, був вражений та разом з їхнім спільним другом, українським письменником Євгеном Гребінкою запропонував поетові видати збірку. У другій версії Петро Мартос вважає, що саме він став першовідкривачем Шевченківського хисту до писання. П. Мартос шукав художника, який зміг би намалювати його портрет, і Євген Гребінка зарекомендував Тараса Григоровича як талановитого портретиста. Одного вечора, після чергового сеансу малювання, П. Мартос знайшов шматок паперу, на якому було написано 4 рядки:

Червоною гадюкою
Несе Альта вісти,
Щоб летіли крюки з поля
Ляшків-панків їсти.

14 квітня – 80 років з дня народження українського письменника-фантаста Сергія Сергійовича Дяченка. Народився у 1945 році в Києві. Батько письменника Сергій Степанович – вчений-мікробіолог, що пережив сталінські репресії та мати Віра Іванівна – дочка священника працювала вчителем фізики. В дитинстві хлопчик багато хворів та перечитав величезну кількість книжок. Вчився дуже добре, бо мав чудову пам’ять та ерудицію. Ще юнаком почав писати вірші. Старшокласником потай від сім’ї займався самбо та отримав юнацький розряд, але головним захопленням юнака було підводне плавання. Він брав участь у підводних наукових експедиціях, пошуку гармат Беринга в районі Командорських островів, у рятуванні популяції морських бобрів. Навчався в Київському медичному інституті, потім в аспірантурі при Київському інституті молекулярної біології. Також працював лікарем-психіатром. На початку 70-х років майбутній фантаст написав перший великий твір – детективний роман “Симфонія”. У 1980 закінчив сценарний факультет ВДІКу та був автором сценарію до телеепопеї “Микола Вавілов” та художнього фільму “Голод-33”. Зараз пише в співавторстві з дружиною Мариною Дяченко. З 2013 року подружжя живе у Каліфорнії. Життя на березі океану дозволяє Сергію, який вважає, що його предок не мавпа, а морський лев, займатися улюбленим дайвінгом. Марина та Сергій говорять про себе, що працюють в жанрі “м-реалізму” (самі вони значення літери “м” не розшифровують). У творчому доробку мають більше 30 романів, сотні повістей та оповідань. На Європейському конвенті фантастів “Eurocon-2005” перший роман “Брамник” (“Привратник”) (1994) отримав приз “Кришталевий стіл”, а письменники отримали звання найкращих письменників-фантастів Європи. У 1996 році вийшов роман “Ритуал” – романтична історія про дракона та принцесу, дивна та незвичайна, бо дракон у ній – людина, в яку автори вклали живу душу