14 травня 1871 року, у тиші травневого ранку в селі Русові, народився Василь Стефаник — письменник, який, мов каменяр слова, витесував із мовчання новели, здатні зрушити серце навіть найтвердіших. Його слово — скупе, як скеля, але в ньому — глибини людського болю, драматизм еміграції, тиха велич українського села. “І все, що я писав, мене боліло” – ВАСИЛЬ СТЕФАНИК. Та за цією суворою, майже кам’яною прозою — жив чоловік із тонкою душею, здатний на велике й глибоке кохання. Його любов :”Євгенія Бачинська – частка його серця!” Євгенія Бачинська, дівчина із покутського роду. Любов’ю її життя: так, був саме він – Василь Стефаник. Візит Василя Стефаника до друга Левка Бачинського, брата Євгенії став поштовхом, незміримою любов’ю, злиттям двох сердець. Дівчина в образі письменника Василя Семеновича Стефаника побачила красу, молодість і відчула щось рідне, близьке, відчула тягу і любов. Про нього говорили різне, казали, що навіть на його роду лежить прокляття. Письменник і дівчина зблизились, здружились. А на відстані у думках він звертався до Євгенії. «Моя дорога Генцю, моя чічко, якбис знала як я Тебе люблю! Ми незадовго підемо під вінець, моя королево, бо нема мені життя без Тебе.» Ніхто не знав, ні брат, ні тато ,ні мама, що вона думала про нього : «ізгадай мене мій миленький два рази на днину»,- говорила вона, деколи пручалась своїм думкам, але вони сильніші, вони знесилювали душу , пили її кров немов кровопивці, і вона бідна не знала, що її робити. Одна сторона Василя світла, а інша заманює дівчину і тішить своє самолюбство, що його люблять. Таким чином він заповнив порожнечу в своїй душі і запевнив себе , що існує людина, якій потрібен, яка зігріє любов’ю… Кохання Євгенії до Василя Стефаника доводимо її до безуму. Вона встає і засипає з його іменем на вустах.