Щороку в третю неділю травня в  Україні відзначається День пам’яті жертв політичних репресій. Цьогоріч, саме сьогодні,  17 травня, ми зі скорботою і світлом пам’яті вшановуємо жертв політичних репресій — мільйонів українців. Тих, чиї долі були зламані тоталітарним режимом лише за прагнення жити вільно, говорити правду, творити.

 Низько схиляємо голови перед пам’яттю тих, хто пройшов через катівні та табори ГУЛАГу, був закатований, розстріляний і похований у безіменних могилах Дем’янового Лазу та тисячах інших місць масових страт. 

 Пам’ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни…

Пам’ять про терор – це спільна пам’ять народу.

Сучасна російсько-українська війна  показала, що російські окупанти принесли в Україну не лише біль і страждання, а й той самий людиноненависницький дух і ті самі злочини, наочним доказом яких є сталінські репресії.

Нам треба пам’ятати про  похмурі сторінки історії минулого і трагічні події сьогодення та зробити все, щоб в майбутньому не повторювалися подібні трагедії.

 В  цей день на Абонементі ЦБ Івано-Франківської МЦБС відбулася година історичної пам’яті «Розстріляне відродження: відлуння втрачених голосів». 

Під час проведення години історичної пам’яті говорили   про одну з чорних сторінок нашої історії «Великий терор» – масштабну кампанію масових репресій громадян, що була розгорнута в СРСР у 1937–1938 рр. та сумну статистику смерті під час політичних репресій. 

Кількість жертв політичних репресій в Україні неможливо підрахувати – це неймовірні цифри.  В 1937-1938 роках було засуджено 198 918 осіб, з яких близько двох третин – до розстрілу. Всі інші пройшли тюрми, заслання, вислання, каторгу, табори, примусово побували в психіатричних закладах.

 Терор і репресії вразили майже всі верстви українського населення: науковців, політиків, військових, священиків, представників культури, селянство.  

Особливо тяжкою і болісною спадщиною минулого стали масові репресії, які чинилися сталінським режимом та його прибічниками в Україні у 1930-х роках проти творчої еліти України. 

Бібліотекарка не оминула в своїй розповіді і страшну трагедію родини Крушельницьких.

В 1934-37 рр. Крушельницькі Антін, Володимира, Тарас,  Остап, Іван і Богдан – вся сім’я була страчена фактично без суду і слідства репресивною машиною  комуністичного режиму.

 Сумним кричущим символом винищення сталінським режимом української інтелігенції, є Розстріляне відродження.

Серед тематичної експозиції книг, присвяченій цій темі — книга «Розстріляне відродження. Антологія 1917-1933 років» Юрія Лавріненка [видавництво «Смолоскип», Київ, 2003 рік]. 

Сюди увійшли поетичні твори, проза, драми, есеї. Кожне слово тут як відгомін боротьби, синергія пережитого болю й нескореності. 

Також представили книгу “Золоті рядки української поезії: Розстріляне відродження”, з якої зачитали рядки одного із поетів Розстріляного відродження  – Михайля Семенка – основоположника українського футуризму.

Увагу присуніх привертали книги письменників, які зазнали тиску тоталітарного більшовицького режиму: Миколи Зерова,  Юліана Шпола, Миколи Хвильового, Валер’яна Підмогильного, Євгена Плужника, Григорія Косинки, Миколи Куліша та  багатьох інших поетів та письменників цієї доби.

 Вашій увазі  пропонуємо вірш неокласика Розстріляного Відродження, бездоганного перекладача французької і латинської поезій — Павла Филиповича.

 Десять років він пробув в концтаборі на Соловках, де його мучила непосильна фізична праця, розлука із дружиною і Києвом. Відбував покарання спочатку в таборі в Карелії, згодом на Соловках. Вивезений звідти з великим етапом в’язнів Соловецької тюрми і страчений 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох.

Його дружина після арешту від горя збожеволіла, хотіла вимагати від НКВД, щоб вислали і її до чоловіка на Соловки. За це її арештували і вислали на п’ять років до концтаборів у Караґанду.

                     ***

Закликав червень чарівну теплінь

У тихий сад і у поля безкраї,

І синя квітка не дзвенить: дінь-дінь,

Коли бджола її крилом торкає.

Лиш ніжний келих нахиляє їй

І тягнеться, як пролетить метелик,

І кожна мушка — радісний носій

Дарунку квітів ясних і веселих.

Навчись і ти, коли прийде твій день,

Віддать усім прозорий мед любові.

Приваблюючи фарбами пісень

Мандрівників далеких, випадкових.

І непомітно передай вікам

Оті пилини сховані насіння.

Смерть не мине, і ти загинеш сам,

Та безліч раз зійдуть твої насіння.

[Павло Филипович]

Упродовж десятків років радянська влада ретельно приховувала сліди своїх злочинів: на місцях поховань зводилися режимні об’єкти КДБ, землю заливали бетоном, місцевість розрівнювали бульдозерами й висаджували дерева…

А ще не видавались книги  “сумнівних авторів”.

Можна приховати в глибинах спецсховищ викривальні документи. Можна замести сліди злочину. Можна  раз, вдруге, і втретє переписати історію на догоду диктаторів чи ідеологій. Та з пам’яттю народу нічого не вдієш, вона зберігатиме правду. Розстріляні в 1937-38 роках, не можуть безслідно розчинитися у часі і просторі. Про них, пам’ятають ті, хто вижив, їх діти, онуки та правнуки…

Пам’ять про “Великий терор” , пам’ять  про Розстріляне відродження, про звірства сучасної російсько-української  війни має бути вічною, як реквієм і  як пересторога всім сущим на Землі.

 Наш обов’язок сьогодні – пам’ятати, передавати нащадкам правду про минуле.

Тож вшануймо пам’ять жертв одного з найстрашніших злочинів проти людяності  хвилиною мовчання та запалімо свічку пам’яті.