Година з книгою “Ставай, Україно, до бою”
12 січня о 15 годині, у День українського політв’язня на Абонементі ЦБ Івано-Франківської МЦБС відбулася година з книгою “Ставай, Україно, до бою” Катерини Мандрик-Куйбіди – української поетеси, учасниці визвольних змагань, довголітньої політичної ув’язненої.
Дух пані Катерини не зламала ні радянська репресивна машина, ні катівні, ні спецпоселення. У її душі квітнув пурпур цикорію, розстелались густо-зелені ліси рідного села. Ось як писав у передмові до цієї книги український літературознавиць Степан Хороб:
“Саме віра і пам’ять є у поетичному світі Катерини Мандрик-Куйбіди тими національно-духовними й естетичними імперативами, без яких вона не мислить ні свого життя, ні життя своїх вцілілих у борні побратимів, зрештою, ні сущих та майбутніх поколінь своїх співвітчизників: “ти без віри, як безкрила птаха”, “віру бережи свою щомога”, “всю правду голосно кажіть!”, “та пам’ять духу ожива”. Ось як життєстверджувально писала Катерина Мандрик-Куйбіда, гаптуючи поетичним словом новий овид для прийдешніх поколінь:***
Нас не впокорила пітьма
І холоди московських тюрем,
Тайга у Комі та зима.
Свою недолю ми обдурим!
Наш дух свобідний не зламав
Своїм шаленством ворог лютий.
Як скот у таборі тримав.
Йому ми цього не забудем!
Скипає ненавистю кров,
Ми помстимося, лютий враже.
Ти українців не зборов!
А ми тебе? – Це час покаже.
Із цим на силі ми ростем
Неначе увібрали гори.
Москво, помститися прийдем
І спалимо тебе, потворо!
[1957 рік]
Поезії пані Катерини ольфакторні: читаючи – відчуваєш шлейф макового цвіту з бахромою-серцевинкою, ноти різнотрав’я рідних стежок. А поміж ними аромати шафранів, бузку, світанкової роси. Здається, аби вижити там, серед лютих морозів, треба було зобразити все дороге серцю словом! І те звучання було своєрідним метафоричним льодорубом для всіх, кого живило слово цієї Жінки:***
Морозом лютим, снігопадом
Із двадцять п’ятим роком нині
Мене весна вітала радо…
І вдарив конвоїр по спині
[1952 рік]
Під номером “В-1-684”, пані Катерина відбувала таборові літа. Цинга, блощиці, матраци й подушки, набиті дерев’яною стружкою, примерзле до інею стін її сатинове волосся, затхле повітря бараку й постійно присутній у ньому дух смерті. І все ж серед цих тернових колючок, поетеса берегла свою душу:
“За цих нелюдських обставин виникала особлива потреба в інтенсивному духовному житті. Лише воно тримало тебе людиною, попри намагання системи перетворити кожного на тварину, яка живе тільки інстинктами. Глибокі релігійні переживання, пошук сенсу саме в такому табірному житті, обов’язок продовжувати боротьбу в нових умовах, звернення до творчості дозволяло в’язням зберегти себе і вижити”.Ось як згодом напише про пані Катерину син-поет Василь Куйбіда:***
Сивина, кульбаби і криниця,
Пісня нахилилася над ними.
Мама у реальності чи сниться
За часів, що стали золотими?
Не вагайся, не впадай у тугу.
Мерехтить – інакшає безодня,
І дощі ідуть із виднокругу,
Де рука орудує Господня.
Ось вона змережила майбутнє,
Браму неба вивершила строгу.
Сивина, кульбаби – ось посутнє,
І дощі уже через дорогу.
[зі збірки Василя Куйбіди “Розпізнавання голосів”, Київ “Юніверс”, 2015 рік].
Упродовж дня бібліотекарка Тетяна Нємцева ознайомлювала присутніх як із творчістю пані Катерини, так і її особистістю. 
Для онлайн-глядачів – відео нижче
️Захід розпочався хвилиною мовчання, під час якої присутні у стишених серцях згадали Героїв, які віддали своє життя за Україну, залитий сонцем обрій над нашими головами, гучне звучання святого рідного слова.
Бібліотекарка Тетяна Нємцева, котра родом із рідного отцю Ярославу Болехова, розповіла про його життєвий шлях. Шлях особистості титанічного духу. У своїй автобіографії, написаній у січні 1990 року:
“Я, Лесів Ярослав Васильович, народився 3 січня 1945 року в селі Лужки Долинського району Івано-Франківської області, українець, безпартійний. В 1962 році закінчив Витвицьку середню школу, в цьому ж році вступив до Івано-Франківського технікуму фізичної культури.
