Іван Липа, народжений 1865 року, був українським лікарем, письменником і політичним діячем. У 1891 році, під час роботи в Полтавській губернії, він разом із однодумцями створив таємне товариство “Братерство тарасівців”, яке активно боролося за культурну та політичну автономію України. Написаний ним статут був опублікований у львівській газеті “Правда”. Проте вже через два роки, у 1893 році, Липу заарештували, і він провів 13 місяців у в’язниці, після чого був засланий на 3 роки в Керч і Казань. Здобувши освіту лікаря, він працював у медицині на півдні України. В Одесі Липа заснував альманах “Багаття”, редагував “Українське слово” та активно підтримував культурний рух Південної України. Український комісар Одеси (1917) Після Лютневої революції 1917 року він став делегатом Української Центральної Ради і заснував українське видавництво “Народний стяг”. У роки гетьманату займав посаду лікарського інспектора Одеси, а з 1919 року був активним членом Української партії. Липа також працював у різних урядових структурах, зокрема в уряді УНР, і після 1922 року оселився в селищі Винники біля Львова, де продовжив літературну діяльність. В 1935 році побачили світ його твори, серед яких “Оповіді про смерть, війну і любов” і “Тринадцять притч”.

22 лютого виповнюється 145 років від дня народження Осипа Турянського, українського письменника й літературного критика! О‌сип Васи‌льович Туря‌нський, знаний також під псевдонімом Іван Думка, був видатною постаттю української літератури на початку XX століття. Народився він 2 лютого 1880 року в селі Оглядів, що нині входить до складу Радехівської міської громади Львівської області. Його життя й творчість глибоко переплелися з історією та культурними процесами Галичини, яка на той час була під владою Австро-Угорщини. Туря‌нський – це не просто письменник, але й інтелектуал. Його оригінальні погляди на літературний процес, а також здатність до глибокого аналізу і синтезу зробили його важливою постаттю в українському літературному середовищі. Він був поліглотом, що дозволяло йому вільно орієнтуватися в культурних течіях Європи. Але його діяльність не обмежувалася лише теоретичними роздумами — Турянський активно працював на ниві освіти, як учитель середніх шкіл Галичини. Творчість Турянського охоплювала різноманітні жанри, але особливо він здобув популярність як критик і публіцист. Його літературні огляди та рецензії, які друкувалися в різних часописах, мали величезний вплив на розвиток української літератури, зокрема в Галичині, де він був активно залучений до культурного життя. Проте його життя обірвалося рано — 28 березня 1933 року в Львові, залишивши по собі глибокий слід у культурному спадку України. Його наукові й літературні пошуки досі залишаються актуальними, а особистість Турянського — важливою частиною української літературної традиції, яка продовжує надихати нові покоління дослідників і читачів.

Це день, коли кожен звук нашої мови, кожне слово, яке ми вимовляємо, наповнюється особливим змістом, наче ми відкриваємо нову сторінку у книзі нашої культури, нашої історії. Мова — це не просто інструмент спілкування, це душа народу, його думки, мрії і переживання, закодовані в кожному складі. Наші слова — це нитки, що сплітаються в тканину нашого буття. Це шепіт прабабусь, що лине крізь покоління, і відлуння наших предків, що намагаються навчити нас бути справжніми, відчувати ритм життя. Кожне слово, яке ми вимовляємо рідною мовою, носить у собі теплоту дому, запах рідної землі, усмішку матері. Мова — це мелодія, яка звучить у серці кожного з нас. Вона не тільки вчить нас називати предмети навколишнього світу, а й відкриває двері до глибин наших почуттів і думок. Вона змушує нас зупинитися і слухати: як звучать звуки, як пісня грає в наших серцях, так відчуваємо ми, живучи в цьому світі. Кожне слово — це безцінний дар, який варто берегти і передавати з покоління в покоління. У цей день ми повинні знову і знову пригадати, що рідна мова — це не лише частина нашої культурної спадщини, а й наша гордість, наша сила. Бо, зберігаючи мову, ми зберігаємо себе, свою ідентичність, свою неповторну красу. Тож нехай цей день стане нагадуванням про те, як важливо любити і плекати свою рідну мову, щоб вона звучала вічно, як пісня, що лине по всьому світу.

20 лютого виповнюється 120 років від дня народження Уласа Самчука! Улас Олексійович Самчук — постать, що вирізняється серед інших українських інтелектуалів своєю непохитною вірою в незалежність України, своєю письменницькою відвагою та внутрішньою свободою. Його життєвий шлях був складним і сповненим випробувань, однак у кожному кроці звучала глибока любов до рідної землі, її культури та людей. Народився Улас Самчук 20 лютого 1905 року в селі Дермань на Рівненщині, у серці Волині, де кожна гора і кожен луг нібито розповідали свої старовинні легенди. З ранніх років він відчував себе частиною великої нації, і вже тоді розумів, що її доля в руках кожного з нас. Його батьки, зберігаючи традиції і звичаї, допомогли майбутньому письменникові пізнати глибину українського духу, що вразить його на все життя. Самчук вступив до літературного світу у період, коли Україна переживала важкі часи, зруйновані двома світовими війнами, політичними переслідуваннями, боротьбою за свободу. Але навіть у цих непростих умовах він знайшов сили стати голосом тих, хто не мав змоги висловити своє бачення майбутнього. Як журналіст, публіцист і редактор, він боровся за правду, намагаючись донести світові реалії української трагедії, її боротьбу за власну гідність та право на існування. Письменницька спадщина Самчука невід’ємно пов’язана з його глибокими роздумами про національну самобутність і історичну долю України. Однією з найвідоміших його праць стала трилогія «Ост», яка відображала події Першої світової війни та визвольної боротьби українців. Його літературні герої — це люди, для яких боротьба за свободу є не просто зовнішньою боротьбою, а внутрішнім покликом, заради якого варто жертвувати всім. Самчук не лише створював літературні твори, але й активно працював на політичному фронті. Як член уряду УНР у вигнанні, він активно пропагував ідеї незалежності України на світовій арені, прагнучи залучити міжнародну спільноту до підтримки українських прагнень. У його розумінні, незалежність була не лише політичним і соціальним актом, але й великою духовною перемогою народу. Після закінчення Другої світової війни і з огляду на важкі умови для українців, Самчук змушений був емігрувати в Канаду, де прожив до кінця своїх днів. Але навіть за тисячі кілометрів від рідної землі його душа залишалася з Україною. Улаштувавшись у Торонто, він продовжував працювати, писати та виховувати нові покоління українців у глибокій вірі в свою землю. Улас Самчук став символом непокірної волі та боротьби за незалежність, за вищі ідеали, що лежать в основі української нації. Його слова й сьогодні відлунюють у серцях, як заклик до боротьби за свободу, за правду, за гідність кожного українця. Справжній патріот, він залишив нам безцінну спадщину — глибоке розуміння нашої історії та духовних основ.

20 лютого… Далекого 2014 року цей день став не лише точкою на карті часу, але й надовго закарбувався у серцях. Серцях тих, хто був там, на Майдані, хто відчував біль кожної втрати, хто бачив, як згоряє свобода під свинцевим дощем. Це день, коли небеса вкрилися чорними хмарами, а серце України, рване кров’ю на вулицях столиці, билося, але не здалося. Герої Небесної Сотні не загинули даремно. Їхні очі дивляться на нас із висоти, їхні голоси звучать у кожному заклику до правди. Вони загинули за те, щоб ми могли жити вільно, без оковів, без зламу духу. Вони віддали найцінніше, щоб ми мали шанс. Тихо лине вітер у тому світі, де вже немає болю, і лише пам’ять про них тримає нас на шляху. Можливо, вже й сонце не те, що було до того, і небо не таке, як було колись. Та пам’ять про Небесну Сотню — незгасима. Вона горить, як вогонь у серці, залишаючи після себе нестерпний біль і нескінченну гордість. Сьогодні ми стоїмо на порозі, де кожен крок — це крок до їхньої жертви, до того, заради чого вони віддали свої життя. І на цей день ми приносимо свою вдячність, ми згадуємо їх, ми молимося за них. І навіть коли знову піде дощ, на наших обличчях не буде забуття — лише тінь тих, хто залишився в наших серцях навічно.