25 лютого День народження Лесі Українки! Леся Українка — велика поетеса, письменниця, перекладачка та культурна діячка, чия творчість стала символом боротьби за волю та гідність. Народилася вона 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському в родині, що шанувала гуманітарну освіту. Вже в дев’ять років вона почала писати вірші, а в 13 — публікувати їх. Поезія Лесі просякнута боротьбою, стражданням і глибоким оптимізмом. Її перша збірка, “На крилах пісень”, вийшла в 1893 році і відразу привернула увагу своїм глибоким змістом та емоційною силою. Своїм кредо Леся Українка вважала вірш “Contra spem spero”, в якому звучить незламний оптимізм. Через хворобу туберкульоз, яку вона носила все життя, поетеса часто змушена була виїжджати за кордон для лікування, але це не завадило їй творити. Вона активно перекладала твори світових класиків, зокрема Шекспіра, Байрона та Данте. Зокрема, її переклади “Макбета” стали відомими завдяки точності і глибині передавання ідей. Її творчість охоплює не лише поезію, а й прозу, драму, а також фольклористику. Вона записувала народні пісні, думи, казки, що стали важливою частиною української культурної спадщини. Літературні здобутки Лесі Українки визнані не лише в Україні, а й за її межами, а її ім’я стало невід’ємною частиною світової літератури. Усе життя і всю творчість свою письменниця присвятила рідному краю, хоча багато часу провела за кордоном на лікуванні. Де б вона не була, ніде не могла забути біль уярмленої України. Вона мріяла про щасливу долю Батьківщини, і здійснення її мрій повинне стати нашим обов’язком.

До тебе, Україно, наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься.
І буде струна урочисто і тихо лунати,
І пісня від серця поллється.
По світі широкому буде та пісня літати,
А з нею надія кохана
Скрізь буде літати, по світі між людьми питати,
Де схована доля незнана?
І, може, зустрінеться пісня моя самотная
У світі з пташками-піснями,
То швидко полине тоді тая гучная зграя
Далеко шляхами-тернами.
Полине за синєє море, полине за гори,
Літатиме в чистому полю
Здійметься високо-високо в небесні простори
І, може, спітка тую долю.
І, може, тоді завітає та доля жадана
До нашої рідної хати,
До тебе, моя ти Україно мила, кохана,
Моя безталанная мати!

Іван Липа, народжений 1865 року, був українським лікарем, письменником і політичним діячем. У 1891 році, під час роботи в Полтавській губернії, він разом із однодумцями створив таємне товариство “Братерство тарасівців”, яке активно боролося за культурну та політичну автономію України. Написаний ним статут був опублікований у львівській газеті “Правда”. Проте вже через два роки, у 1893 році, Липу заарештували, і він провів 13 місяців у в’язниці, після чого був засланий на 3 роки в Керч і Казань. Здобувши освіту лікаря, він працював у медицині на півдні України. В Одесі Липа заснував альманах “Багаття”, редагував “Українське слово” та активно підтримував культурний рух Південної України. Український комісар Одеси (1917) Після Лютневої революції 1917 року він став делегатом Української Центральної Ради і заснував українське видавництво “Народний стяг”. У роки гетьманату займав посаду лікарського інспектора Одеси, а з 1919 року був активним членом Української партії. Липа також працював у різних урядових структурах, зокрема в уряді УНР, і після 1922 року оселився в селищі Винники біля Львова, де продовжив літературну діяльність. В 1935 році побачили світ його твори, серед яких “Оповіді про смерть, війну і любов” і “Тринадцять притч”.

22 лютого виповнюється 145 років від дня народження Осипа Турянського, українського письменника й літературного критика! О‌сип Васи‌льович Туря‌нський, знаний також під псевдонімом Іван Думка, був видатною постаттю української літератури на початку XX століття. Народився він 2 лютого 1880 року в селі Оглядів, що нині входить до складу Радехівської міської громади Львівської області. Його життя й творчість глибоко переплелися з історією та культурними процесами Галичини, яка на той час була під владою Австро-Угорщини. Туря‌нський – це не просто письменник, але й інтелектуал. Його оригінальні погляди на літературний процес, а також здатність до глибокого аналізу і синтезу зробили його важливою постаттю в українському літературному середовищі. Він був поліглотом, що дозволяло йому вільно орієнтуватися в культурних течіях Європи. Але його діяльність не обмежувалася лише теоретичними роздумами — Турянський активно працював на ниві освіти, як учитель середніх шкіл Галичини. Творчість Турянського охоплювала різноманітні жанри, але особливо він здобув популярність як критик і публіцист. Його літературні огляди та рецензії, які друкувалися в різних часописах, мали величезний вплив на розвиток української літератури, зокрема в Галичині, де він був активно залучений до культурного життя. Проте його життя обірвалося рано — 28 березня 1933 року в Львові, залишивши по собі глибокий слід у культурному спадку України. Його наукові й літературні пошуки досі залишаються актуальними, а особистість Турянського — важливою частиною української літературної традиції, яка продовжує надихати нові покоління дослідників і читачів.

Це день, коли кожен звук нашої мови, кожне слово, яке ми вимовляємо, наповнюється особливим змістом, наче ми відкриваємо нову сторінку у книзі нашої культури, нашої історії. Мова — це не просто інструмент спілкування, це душа народу, його думки, мрії і переживання, закодовані в кожному складі. Наші слова — це нитки, що сплітаються в тканину нашого буття. Це шепіт прабабусь, що лине крізь покоління, і відлуння наших предків, що намагаються навчити нас бути справжніми, відчувати ритм життя. Кожне слово, яке ми вимовляємо рідною мовою, носить у собі теплоту дому, запах рідної землі, усмішку матері. Мова — це мелодія, яка звучить у серці кожного з нас. Вона не тільки вчить нас називати предмети навколишнього світу, а й відкриває двері до глибин наших почуттів і думок. Вона змушує нас зупинитися і слухати: як звучать звуки, як пісня грає в наших серцях, так відчуваємо ми, живучи в цьому світі. Кожне слово — це безцінний дар, який варто берегти і передавати з покоління в покоління. У цей день ми повинні знову і знову пригадати, що рідна мова — це не лише частина нашої культурної спадщини, а й наша гордість, наша сила. Бо, зберігаючи мову, ми зберігаємо себе, свою ідентичність, свою неповторну красу. Тож нехай цей день стане нагадуванням про те, як важливо любити і плекати свою рідну мову, щоб вона звучала вічно, як пісня, що лине по всьому світу.

20 лютого виповнюється 120 років від дня народження Уласа Самчука! Улас Олексійович Самчук — постать, що вирізняється серед інших українських інтелектуалів своєю непохитною вірою в незалежність України, своєю письменницькою відвагою та внутрішньою свободою. Його життєвий шлях був складним і сповненим випробувань, однак у кожному кроці звучала глибока любов до рідної землі, її культури та людей. Народився Улас Самчук 20 лютого 1905 року в селі Дермань на Рівненщині, у серці Волині, де кожна гора і кожен луг нібито розповідали свої старовинні легенди. З ранніх років він відчував себе частиною великої нації, і вже тоді розумів, що її доля в руках кожного з нас. Його батьки, зберігаючи традиції і звичаї, допомогли майбутньому письменникові пізнати глибину українського духу, що вразить його на все життя. Самчук вступив до літературного світу у період, коли Україна переживала важкі часи, зруйновані двома світовими війнами, політичними переслідуваннями, боротьбою за свободу. Але навіть у цих непростих умовах він знайшов сили стати голосом тих, хто не мав змоги висловити своє бачення майбутнього. Як журналіст, публіцист і редактор, він боровся за правду, намагаючись донести світові реалії української трагедії, її боротьбу за власну гідність та право на існування. Письменницька спадщина Самчука невід’ємно пов’язана з його глибокими роздумами про національну самобутність і історичну долю України. Однією з найвідоміших його праць стала трилогія «Ост», яка відображала події Першої світової війни та визвольної боротьби українців. Його літературні герої — це люди, для яких боротьба за свободу є не просто зовнішньою боротьбою, а внутрішнім покликом, заради якого варто жертвувати всім. Самчук не лише створював літературні твори, але й активно працював на політичному фронті. Як член уряду УНР у вигнанні, він активно пропагував ідеї незалежності України на світовій арені, прагнучи залучити міжнародну спільноту до підтримки українських прагнень. У його розумінні, незалежність була не лише політичним і соціальним актом, але й великою духовною перемогою народу. Після закінчення Другої світової війни і з огляду на важкі умови для українців, Самчук змушений був емігрувати в Канаду, де прожив до кінця своїх днів. Але навіть за тисячі кілометрів від рідної землі його душа залишалася з Україною. Улаштувавшись у Торонто, він продовжував працювати, писати та виховувати нові покоління українців у глибокій вірі в свою землю. Улас Самчук став символом непокірної волі та боротьби за незалежність, за вищі ідеали, що лежать в основі української нації. Його слова й сьогодні відлунюють у серцях, як заклик до боротьби за свободу, за правду, за гідність кожного українця. Справжній патріот, він залишив нам безцінну спадщину — глибоке розуміння нашої історії та духовних основ.