День, коли серце не тільки обирає своїх найближчих, але й дарує найцінніше, що є у світі: книги. І це не просто привітання, а справжня магія, що оживає серед тихого шелесту сторінок, де зберігаються тисячі душ і думок. У бібліотеці, де світло ледь пробивається через високі вікна, між книжковими полицями панує особлива тиша. Це місце, яке запрошує в подорож не тільки в часі, а й у думках. Тут можна знайти книги, що виблискують новизною, і старі томи, що пахнуть давнім папером, їхній кожен рядок вже сотні разів пережив і осмислив хтось інший. І ось він, цей момент — дарування книги. Легкий порух руки, і вона потрапляє в чужі долоні. Теплий запах друкованих слів переносить у світ, де кожен може знайти частинку себе. В цю мить книга стає більше ніж просто річ: вона — міст між людьми, подарунок, що здатен розкрити серце, повернути віру в чудо або підказати шлях. Можливо, це саме та книга, яку шукав хтось давно і не міг знайти. Між розгорнутими сторінками приховані не тільки історії, але й світлих спогадів, неоціненних уроків, пошуків і спроб знайти своє місце у великому світі. І даруючи книгу, ми даруємо часточку себе, частину того, що дозволяє іншим мандрувати в часі та просторі. Можливо, це буде книга, яка стане найкращим другом в одинокі вечори, або ж та, що надихне на великі вчинки. У цей день, день дарування книг, ми не просто обмінюємось тими чи іншими виданнями. Ми передаємо частинку свого світу, тих історій, які вплинули на нас, зробили кращими.

Тож, беріть до рук книгу і даруйте її тим, хто потребує цієї магії. ПОДАРУЙ КНИГУ!

Іван Федорак – народний вчитель, письменник, громадський та культурний діяч. Народився в селі Іллінці, що на Станіславщині (нині Івано-Франківська область), в родині, де кожен день був сповнений праці та відданості землі. Його батько, Федір, був справжнім майстром і знавцем ремесел, вмів створювати чудові вироби з дерева та шкіри, а також обробляти землю. З ранніх років Іван розумів, що без освіти важко подолати життєві труднощі, і тому, коли йому виповнилося 12 років, батько відправив його до Коломийської гімназії. Це було важке рішення, адже хлопець залишав рідну домівку, але він розумів, що знання відкриють йому нові горизонти. У гімназії Іван показав себе старанним учнем, спраглим до нових знань, що підтвердило його велике бажання змінювати своє життя. Він, як і його батько, був людиною дії, готовою до самовдосконалення і служіння рідному краю. Репресований, Іван Федорак гірко сумував за рідним краєм і учнями, перебуваючи в Караганді. Тут, серед далеких степів, він написав спогади, що стали важливим свідченням його життєвого шляху — «Мій шлях». Завдяки невтомній праці своїх земляків, зокрема Миколи Плав’юка та Яреми Гояна, у 2003 році побачило світ нове видання його творів під назвою «Безіменні плугатарі». У книзі зібрані повісті, що вражають глибиною і силою народної душі: «Веселий гамір», «Безіменні плугатарі», «Танок смерті», а також комедії, що підносять дух нації: «Депутати до Відня» та «Побережники».

Лесь Мартович (1871-1916) — український письменник, правник і громадський діяч, доктор права. Народився в селі Торговиця Городенківського повіту (Станіславщина, нині Івано-Франківська обл.) Батько Мартовича, самотужки навчившись грамоти, став авторитетним сільським писарем. Лесь здобував освіту у Коломийській і Дрогобицькій ґімназіях, потім навчався в Чернівецькому університеті, де згодом отримав диплом адвоката. Його життя було боротьбою — не лише за освіту, але й за ідеали, за права простого народу. З ранніх років він зрозумів, що мати голос серед людей — це не просто привілей, а відповідальність. Його письменницька творчість була гімном тяжкої праці селян, які, як і сам він, мріяли про кращу долю. У своїх творах він відображав реальність, в яких трагедія поєднувалася з гумором, а сміх ставав способом виживання в умовах безжальної бідності. У нього не було страху перед правдою, навіть якщо вона була гіркою. Як адвокат, він боронив справедливість, а як письменник — досліджував людські душі, зображаючи їхні слабкості та сили. Його майстерність у відтворенні селянських характерів стала візитною карткою української літератури. Останні роки його життя були сповнені тяжкої хвороби, але навіть у темні хвилини Лесь не втратив своєї відданості ідеалам. Він помер молодим, але залишив по собі спадщину, яка й досі живе в серцях тих, хто шукає глибини у словах і людських почуттях.

11 лютого 2025 року виповнюється 355 років від дня народження Самійла Величка — видатного українського козацького літописця, історика та письменника XVII-XVIII століть. Його праці, зокрема “Літопис Самійла Величка”, є важливим джерелом для вивчення історії Української козацької держави, її політичного, соціального та культурного життя. Самійло Величко народився у родині козака, здобув освіту в Київській духовній академії та, почавши службу в армії, став одним із основних учасників козацьких подій того часу. Його літопис, що охоплює період від 1648 до початку XVIII століття, є не лише історичним документом, а й художнім твором, в якому Величко поєднав факти, легенди та власні спостереження. Серед важливих тем, що висвітлює Величко у своєму літописі, — боротьба за незалежність України, життя козаків, соціальні та політичні перипетії, а також взаємодія з різними державами того часу. Його твір став не лише цінним історичним джерелом, а й великим внеском у розвиток української літератури та культури. Ювілей Самійла Величка — це чудова нагода згадати не тільки про самого літописця, а й про важливість збереження історичної пам’яті та культури українського народу.