Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!..
Т. Шевченко
Кожного року, 9 листопада, відзначається свято розвитку державної мови та нашої культури. Його було засновано у 1997 згідно указу президента. Цього дня усі пишуть диктант єдності, а також проводиться конкурс ім Петра Яцика.
З офіційних сторінок історії знаємо, що саме Нестор Літописець став першим, хто почав вести письмово записи про наше минуле. Цим і увійшов в історію не лише як літописець, але й як річище всесвітньої історії. Але тут слід згадати ще одну важливу для нашої мови річ. А саме – діяльність Кирила і Методія. Ці два великих слов’янських світила дали нашим далеким пращурам окремий, ні з чим не пов’язаний алфавіт. Саме це і стало поштовхом до розвитку нашої мови. І хоча сама місія цих двох великих людей сьогодні мало згадується – однак, саме вона поклала початок нашій окремішності на відміну від інших народів, котрі були змушені довгий час користуватися не зрозумілою для них латиною.
Нині Діва стоїть в храмі і ликами святих невидимо молиться за нас Богу.
Ангели з архієреями поклоняються, апостоли з пророками тріумфують:
бо про нас молить Богородиця Предвічного Бога.
Кондак глас 3.
Кожного року 14 жовтня східні християни святкують празднецтво Покров Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії.
13 жовтня 2020 р., у переддень великого християнського празника, у бібліотеці-філії №11 (с. Угорники) Івано-Франківської МЦБС Департаменту культури міської ради відбулася духовна хвилинка «Покров – одне з найбільших свят».
За легендою у цей день військо русів на чолі з Аскольдом взяло в облогу Константинополь, маючи намір захопити. Мешканці у гарячій молитві звернулись до Богородиці з проханням про порятунок. І от, Богородиця, за оповідями, з’явилася перед людьми та вкрила їх своїм омофором.
“Чим він був для України, для розвою її громадського та духовного життя, се відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се розуміє кожний, хто .знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література”
Іван Франко
Багато хто з нас ще зі шкільної парти пригадує собі такі твори як: «Сто тисяч», «Хазяїн», «Мартин Боруля», «Сава Чалий». На уроках української літератури нам не одноразово називали ім’я корифея українського театру – Івана Карпенка-Карого. Видатний драматург, актор, режисер, один із основоположників українського професіонального театру. Але яким же був насправді цей визначний культурний діяч ХІХ ст. ? І що ми про нього знаємо?
Згадуючи пам’ять про цю велику творчу особистість, Івана Карпенка-Карого і з нагоди 175 річчя з дня його народження, 29 вересня у бібліотеці-філії №11(с. Угорники) МЦБС Департаменту культури Івано-Франківської міської ради відбулася літературний портрет «Сміх крізь сльози».
Справжнє його ім’я – Іван Тобілевич. Цікавим фактом є його псевдонім, котрий був створений як поєднання батькового імені Карпо і прізвища літературного персонажа Гната Карого із п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля».
27 вересня, в день, коли відзначається всесвітній день туризму у бібліотеці-філії №11(с. Угорники) МЦБС Департаменту культури Івано-Франківської міської ради відбулася віртуальна мандрівка «Туристичними місцями України».
Україна багата своєю природою і культурною спадщиною. По всій її території можна знайти і культові споруди і середньовічні замки ІХ-ХІІІ ст. Так, у Львівській обл. знаходиться один із найдавніших замків – Олеський замок. Але не він єдиний, хто може зацікавити справжнього шукача. Іншими, не менш захопливими будуть моменти подорожі по Ужгородському, Кам’янець-Подільському чи Межибізькому замках. Ці споруди справді вражають і захоплюють своєю архітектурою й історією. Взагалі, на території нашої країни існує понад 5000 замків.
Але не замками єдиними може звабити туриста Україна. Ну а куди ще поїхати аби побачити справжню казку як не в Карпати. Там, кожен зможе насолодитися спокоєм, свіжим повітрям і помилуватися краєвидами матінки-природи. Також в нас є і своє «мертве море». Це Лемурійське озеро, що розташоване поблизу Херсона. Цікаво те, що тут на 5 процентів більше солі ніж у Мертвому морі.
А якщо ви ще й романтик, то вам точно на Волинь. Там, у Клевані розташований таємничий тунель кохання.
Не можна не згадати тут і про Манявський водоспад, біля підніжжя якого розташоване невелике джерельце.
Тож, подорожуйте, вивчайте різні місця нашої України, відкриваючи все нову й нову її красу.
«Параджанов — рідкісний людський тип, який належить не лише Україні, не лише вірменському чи грузинському кінематографу. Це людина, яка належить світу, світовій культурі… Скільки б і як би ми не жили — ніколи нам не забути цю дивовижну, цю яскраву квітку, яка була серед нас, яка дуже багато залишила для нашого життя, для мистецтва». І. Драч
Згадуючи цю велику, творчу особистість 17 липня до дня смерті великого кінорежисера Сергія Параджанова у бібліотеці-філії №11 (с. Угорники) МЦБС Департаменту культури Івано-Франківської міської ради присвячено п’ять хвилин з мистецтвом «Він жив кіно».
Він був митцем. Тим, справжнім, безумним, творчим генієм кіно. Сергій Йосипович народився у Грузії, в сім’ї антиквара. І був третьою дитиною. З самого дитинства любив природу і малювання. І хоча Сергій Йосипович у школу закінчив не з відзнакою, проте саме він започаткував в українському образотворчому мистецтві жанр колажу, який створював на засадах концептуалізму. А також став одним із представників хвилі «українського поетичного кіно».
Саме з Україною пов’язана значна частина творчої біографії Сергія Параджанова. А міжнародне визнання принесе йому екранізація повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Журнал «Екран» (Польща), 1966 рік писав: «Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії… Уяві Параджанова, здається, немає меж… Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал в рамках якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи». Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр. Це справді було щось не звичайне. Як пізніше згадує у своєму інтерв’ю Лариса Кадочникова, виконавиця ролі Марічки у фільмі «Тіні забутих предків»: «Приїзд кіногрупи був неймовірною подією відразу для декількох сіл. Основні зйомки проходили в Верховині та Криворівні. До них приїхав божевільний геній Параджанов створювати кіно, жартував, балагурив, з будь-якої події творив театральне дійство, в якому брали участь всі присутні. Параджанов зняв хату, і вона стала центром культурного життя в селі. Туди всі збиралися після зйомок, місцеві жителі приходили, приносили всякі страви – неймовірного смаку мамалига з кукурудзяної крупи (я ні до, ні після смачніше не їла), голубці з пряними травами, а не з м’ясом … Щовечора співали пісні. І так цілий рік кожен день у нас був театр, театр і театр.». На час знімального процесу режисеру запропонували поселитися в готелі. Однак такий варіант Сергій Йосипович відхилив. Натомість він поселився серед гуцулів. Вивчав їхні звичаї і побут. Місцеві жителі дарували Параджанову вишиванки, ікони, та частували банушем. А він їм віддячував Київськими тортами та вчив готувати голубці із виноградного листя. Одного разу кілька днів режисер жив по сусідству зі знаменитою бабцею. Ніхто не знав, скільки їй років, казали, що більше сотні. Параджанов познайомився з нею та подарував французькі парфуми, а вона розповіла, як ходила з Іваном Франком збирати гриби. Для зйомок фільму режисер вирішив пофарбувати скелясті гори в Карпатах в синій колір. На його думку, такий пейзаж був дуже ефектним. Закінчивши роботу, знімальна група поїхала, а скелі ще довго залишалися синіми.
За легендою у цей день військо 
