Щороку в четверту суботу листопада Україна стишує подих. У цей день ми схиляємо голови в глибокій скорботі за мільйонами безвинних душ, знищених страшною рукою голоду. Голодомор 1932–1933 років, а також масові штучні голоди 1921–1923 і 1946–1947 років — це чорні сторінки нашої історії, написані сльозами, стражданням і кров’ю народу. Та навіть у мороці того лихоліття не згасала віра. Українці вижили, бо мали в серці світло — невгасиму любов до землі, до життя, до волі. І сьогодні, коли наша держава знову бореться з російським загарбником, ця пам’ять стає ще болючішою, ще важливішою. Адже ми вкотре бачимо, як зло намагається знищити нас — наш народ, мову, культуру, саме право на життя. Цього року ми втретє вшановуватимемо жертв комуністичного геноциду в умовах нової геноцидної війни. Але ми сильні тим, що пам’ятаємо. Бо забуття — це друге вбивство. 22 листопада о 16.00 Україна завмре в Загальнонаціональній хвилині мовчання. Зупинимося всі — на вулиці, вдома, на роботі. Згадаємо тих, хто помер від голоду, але залишив нам незламний дух. А коли надвечір опуститься темрява — запалімо свічку пам’яті. Нехай маленький вогник на підвіконні освітить шлях душам заморених голодом. Нехай кожен промінь свічки об’єднає нас у спільній молитві — за минуле, за сьогодення, за майбутнє. Бо поки горить свічка пам’яті — живе Україна. І живе правда.

  Культура — це серце нації, її мелодія й барви, її пам’ять і душа. Вона народжується з любові, з терпіння, з полум’я серця тих, хто день у день творить красу. Ви — ті, хто словом, пензлем, музикою, книгою чи танцем освітлює шлях людям, хто надихає, лікує душі й дарує гармонію світу. Ваша праця — не просто робота, це місія, поклик серця, служіння добру й красі. Дорогі працівники культури, бібліотекарі, митці, музиканти, майстри народної творчості — ви бережете духовні скарби, плетете невидимий вінок єдності та віри у краще. Бажаємо вам здоров’я, сил і натхнення, щоб кожен день приносив радість і гордість за справу, яку ви любите. Нехай не згасає вогонь творчості, хай кожна ідея знаходить втілення, а кожен проєкт — своє вдячне серце. Нехай у ваших домівках панують мир, любов і злагода, а у серцях — світло добра! Творіть, надихайте, мрійте, бо саме культура творить майбутнє України!

Разом — до Перемоги, до світла, до нової сторінки української культури! ✨

1 листопада… Осінь у самому серці, вишита туманами й тихим шелестом пожовклого листя. Але для нас цей день звучить не тільки меланхолією природи — він гомонить гордістю, пам’яттю й силою духу. Саме цього дня 1918 року над Львовом замайорів синьо-жовтий прапор — символ відродження Західноукраїнської Народної Республіки. Це був світанок надії, день, коли українці Галичини заявили на весь світ: ми є, ми були і будемо! У ніч на 1 листопада українські січові стрільці піднялися на боротьбу за свою державність, за рідну землю, за майбутнє, яке мріялося поколіннями. Львів прокинувся українським — містом гідності, містом, де народилася мрія про єдину, незалежну Україну. Тоді, у 1918-му, тисячі сердець билися в унісон. Без страху, без вагань — лише з вірою у святу правду, що народ має право бути господарем на своїй землі. Серед ранкових дзвонів, кроків вартових, шелесту прапорів народжувалася держава. Маленька за віком, але велична духом. І хоч історія ЗУНР була короткою, її постріл у серці часу не змовкає й сьогодні. Бо з тих подій виростала соборність, визрівала віра у власну силу, гартувався стрижень нації. Тож цього листопадового дня ми вшановуємо не лише історію, а й нескорений дух українців Західної землі. Ми пам’ятаємо кожного, хто стояв на варті свободи, хто мріяв і творив, хто любив Україну понад усе. Нехай цей день буде для нас нагадуванням: державність не дається легко. Вона виборюється кров’ю, стверджується працею і живе в серці кожного з нас. Хай синьо-жовтий стяг і сьогодні надихає нас на єдність, віру й любов до рідного краю.

Бо Україна — це ми.
А наш листопад — це гідність, пам’ять і нескорена надія. ✨