Перше квітня приходить до нас не лише з усмішками, а й із тихим шелестом крил, що розтинають весняне небо. Це Міжнародний день птахів — свято повернення життя, коли тисячолітній інстинкт знову приводить пернатих мандрівників до рідних гнізд. Саме в цей час природа остаточно скидає зимове заціпеніння, наповнюючись багатоголосним хором, який не змовкає від світанку до сутінків. Особливим символом цього дня для нас є бузьки. Коли ці величні птахи вперше з’являються на горизонті, серце завмирає від радості. Кажуть, що лелека приносить на своїх крилах не лише весну, а й мир та добробут у ту оселю, де вирішить оселитися. Їхній впевнений політ над пробудженими полями, де вже пробиваються перші квіти, — це знак того, що життя триває, і воно сильніше за будь-які холоди.   День птахів нагадує нам про нашу відповідальність перед тендітним світом природи. Змайструвати шпаківню, залишити жменю зерна чи просто завмирати у тиші, слухаючи пісню солов’я або зяблика — це маленькі кроки, які єднають нас із довкіллям. Нехай цей квітневий день наповнить ваші душі легкістю пташиного польоту, а кожна звістка, що прилітає до вашого дому, буде такою ж світлою та радісною, як перший весняний спів.

29 березня – 145 років від дня народження МАРІЙКИ ПІДГІРЯНКИ (1881-1963), української поетеси, народної вчительки, уродженки с. Білі Ослави Надвірнянського району (тепер Делятинська територіальна громада). Народилася Марія Ленерт в сім’ї лісничого в селі Білі Ослави. По матері вона була українкою, а по татові — німкеня. У Марії рано пробудився потяг до літератури, поезії. У 13 років пробує свої поетичні сили. 1900 року екстерном успішно склала іспити в учительській семінарії у Львові. Отримала диплом на право вчителювати в школі. Відтоді 40 років віддала шкільній роботі в селах Прикарпаття і Закарпаття та десятки років літературній діяльності. Друкувати вірші Марійка Підгірянка почала з 1904 року в періодичних виданнях.

Блага вість…

Цей день з ранковим сонячним променем , сходить над землею, огорнений світлом, що виходить з серця самого Неба. На вершинах дерев, що стоять мовчазно в очікуванні дива і далекі хмари, що мріють в безкрайності, наче тривожні дихання ночі, зустрічали те чудо, яке мало змінити все. Марія, дівчина з глибокими очима, які відображали безкрайній світ, стояла у своїй тіні, спокійна, мов трава, що не боїться вітру. Вона була в тиші, яка передувала великому дійству. Коли голос Ангела пролунав, це був не просто звук, а потік світла і віри, що пронизував саму її душу. «Радуйся, Благодатна», — сказав Ангел, його голос був лагідний, але в ньому звучала сила, яку не можна було осягнути розумом. «Не бійтеся», — продовжив він, і ніби все навколо завмерло, — «бо ти знайшла благодать у Бога. І ось, ти зачнеш, і народиш Сина, і наречеш Його Ісусом». Марія стояла, ніби застигла у часі, не здатна вимовити ані слова. Все навколо нею було ясним і темним водночас, ніби вона потрапила в новий вимір. В серці її з’явилася тиха радість, і з тим же відчуттям прийшло розуміння: це не просто подія, це відкриття великої таємниці, що наповнює світ.