14 січня, 125 років від дня народження Олександра Ковіньки — українського письменника, чиї твори стали невід’ємною частиною нашої культурної спадщини. Його життя, як і його творчість, залишило глибокий слід у серцях тих, хто колись поринав у його слова. Ковінька був майстром опису душевних переживань, він умів у простих речах знаходити глибинний зміст і передавати його через образи, що торкалися найпотаємніших куточків людської душі. Всі його твори пронизані відчуттям рідної землі, неповторності української природи, з її лісами, полями, річками та тихими селами, де життя тече за своїм, стародавнім ритмом. Він умів побачити в усьому навколишньому щось більше, ніж просто предмет чи явище — він шукав в усьому те, що є вічним, невидимим, але важливим. Однією з основних тем його творчості була людина — її прагнення до самопізнання, до правди, до внутрішньої гармонії. У його текстах герої часто відчувають себе на роздоріжжі, шукаючи свій шлях серед світу, що змінюється. І хоча часи змінювалися, проблеми людської душі залишалися такими ж актуальними, як і тоді, коли писалися його твори. Ми вшановуємо пам’ять цього великого письменника, чиї слова і сьогодні розцвітають у серцях тих, хто шукає відповіді на важливі життєві питання. Ковінька залишив нам спадщину, яка не втрачає свого звучання, і яка навчає нас бути щирими, відвертими та справжніми. Він був і гумористом. Олександр Ковінька є автором 30 збірок гумору і сатири та повістей. Олександр Ковінька не лише розповідав історії, він запрошував до роздумів, до глибоких, іноді складних, але таких необхідних розмов з самим собою. І сьогодні його книги продовжують бути актуальними, адже теми, підняті в них, стосуються кожного з нас: пошук себе, боротьба зі сумнівами, прагнення до справжньої свободи.

Цей день, як чорна смуга на тлі сірого зимового неба, нагадує нам про тих, хто поневолений не лише фізично, але й душевно, хто йде крізь темряву, не втрачаючи віри в світло. Політв’язні — це живе відлуння нашої боротьби, невидимий біль, що пронизує серце нації. Вони стоять на передовій не лише війни, а й справедливості, свободи, гідності. Це день, коли тіні знову захоплюють простір, але є сила, яка їх відганяє. Бо навіть у найбільш темному місці світить маленька, але непохитна іскра надії. І коли здається, що все втрачено, ця іскра розгорається в полум’я, що освітлює шлях. Далеко від дому, за сталевими дверима, де панує тиша й холод, душа політв’язня горить, як незгасне вогнище. Вони не здаються. Вони не зломлені. Ми з вами, ми — це ті, хто пам’ятає їх, хто чекає. Ми — це голоси, що звучать у темряві, голоси, які не дають забути про свободу, про права, про людяність. І хоч їх тіла скуті кайданами, їхні думки й серце залишаються вільними. Як би не намагалися темні сили зламати їхній дух, вони не досягнуть мети. Бо правда, як вода, пробиває камінь. Цей день — не лише про страждання, це про віру. Віру в те, що перемога неминуча. Вони вийдуть на свободу. І коли це станеться, ми зустрінемо їх з відкритими обіймами, з чистими серцями і зі словами, що тепер ми разом — у свободі і гідності. Бо у боротьбі, хоч і тяжкій, є перемога. І кожен політв’язень, кожна людина, яка зазнала болю за правду, є частиною цієї перемоги.

12 січня 2025 року — це не тільки день пам’яті. Це день нашої незламної віри в те, що ми не одні, і що свобода обов’язково повернеться до кожного, хто за неї бореться

Василь Андрусяк народився 11 січня 1915 року в Снятині (нині Івано-Франківська область) До ОУН вступив у 17 років, навчаючись у гімназії. Василь Андрусяк був символом незламної боротьби за незалежність. З початку 1930-х рр. брав участь в діяльності українського «Пласту», «Просвіти», товариства «Сокіл», а з 1932 р. — Юнацтва Організації українських націоналістів (ОУН). Був засновником осередку ОУН в Снятинській гімназії. Після радянської анексії Західної України Андрусяк навчався в Коломийському педучилищі, деякий час учителював. Від невеликої боївки до командира п’яти куренів УПА, його життєвий шлях був сповнений труднощів і небезпек. Після анексії Західної України, він не тільки встиг стати учителем, але й перетнув кордон, щоб уникнути арешту. Повернувшись додому, Андрусяк очолив Снятинський окружний провід ОУН і розпочав боротьбу з окупантами. Легендарні бої на горі Лопата (9 липня 1944 р.) стали етапом справжнього героїзму, коли його курінь, завдяки відмінному керівництву, переміг ворога. Цей подвиг не залишився непоміченим, і навіть радянські партизани не змогли подолати мужність українських повстанців. В кінці 1944 року його курінь відзначився звільненням в’язнів у Товмачі, вчинком, що засвідчив їх непохитну відданість справі. Навесні 1945 року Андрусяк став командиром «Чорного лісу», керуючи численними атаками на ворога. Загинув Василь Андрусяк 24 лютого 1946 року між селами Грабівка та Глибоке Богородчанського району Івано-Франківської області у сутичці з підрозділом 215-го полку внутрішніх військ НКВД. Посмертно його було нагороджено найвищою бойовою нагородою УПА –  Золотим Хрестом бойової заслуги 1-го ступеня та підвищено до звання полковника.

8 січня 2025 року виповнюється 90 років від дня народження Василя Симоненка — одного з найбільш яскравих поетів української літератури ХХ століття. Його творчість, пройнята болем за рідну землю, глибокими роздумами про людське існування, ніколи не залишала байдужими. Симоненко став символом безкомпромісного патріотизму, глибокої духовності та прагнення до істини. Його поезія — це не просто слова, це заклик до боротьби за правду і справедливість, за чистоту душі та рідної мови.

6 січня, в день Богоявлення Господнього, небо розкрило свої обійми, і зійшло Світло, яке осяяло всю землю. Води річок і озер, раніше темні й мовчазні, тепер засяяли благодаттю і святою силою. Народ зібрався навколо святого джерела, готовий прийняти освячення, що несе відпущення гріхів і нове життя. Хрещення Ісуса в річці Йордан стає для нас символом очищення та відродження. Священник, піднявши хрест, з глибини серця виголошує молитви, і вода, мов жива, починає пульсувати в світлі Божого благословення. Люди, що схиляються до води, відчувають дивовижний мир, немов у їхніх душах сходить новий світанок. Бажаючи отримати відпущення, вони занурюються в освячену воду, немов очищуючись від старих печалей і прагнень. І кожен із них відчуває, що Богоявлення не лише в святому обряді, а й у новій надії, що приходить із небес. Світ на мить зупиняється, і лише голос молитви та шепіт води сплітаються в єдину святу мелодію. Цей день — як обітниця, що Господь завжди з нами, у кожній краплині води, у кожному серці, що відкривається для Його світла.