26.04 – 135 років від дня народження Миколи Зерова (1890-1937), українського поета, літературознавця, перекладача Микола Зеров прагнув досконалості. Він спромігся майже два роки поспіль видавати бібліографічний журнал «Книгар» у прифронтовому Києві. Поет-неокласик і вчений-енциклопедист, Зеров писав сонети і викладав класичну філологію та українську літературу в добу, названу ним «навісною порою тридцяти тиранів». Більшовики закидали Зерову захоплення Заходом та відрив від сучасності, український буржуазний націоналізм та відчуження від радянської дійсності, прихильність до чистого мистецтва і ворожість до мистецтва пролетарського. Професор Зеров пройшов через розгляд своєї персональної справи у Київському університеті та кампанію критики у комуністичній пресі, а навесні 30-го року був притягнутий до процесу «Спілки Визволення України» як свідок. Нарешті, 1 вересня 34-го року Зеров був звільнений з роботи в університеті, а незабаром йому були заборонені будь-яка наукова праця та громадська діяльність. Намагаючись уникнути репресій, він виїхав, але невдовзі був там заарештований і перевезений назад до Києва. 7 лютого 36-го року Зеров був засуджений до десяти років ув’язнення за участь у націоналістичній терористичній організації. Він відбував покарання у Соловецькому концтаборі і навіть переклав там «Енеїду» Вергілія та «Пісню про Гайавату» Лонгфелло. 9 жовтня 37-го року «Особлива трійка» Управління НКВД засудила його до страти як такого, що зберігав контрреволюційні переконання та терористичні наміри. Микола Зеров був розстріляний у групі з 265 українських інтелектуалів 3 листопада 37-го року в урочищі Сандормох біля Медвежьєгорська у Карелії. За 47 років свого життя Зеров створив близько сімдесяти сонетів, а його переклади з англійської, давньогрецької, латини, польської, російської та французької мов стали класичними задовго до його загибелі. Отож, поезія Зерова вічно сприйматиметься як спроба людської відповіді на власне запитання:

«Де плід твоїх трудів і творчості твоєї? Чи ж добре ти робив над власною ріллею? Чи встигнеш, поки день, скінчить свої жнива?»

26 квітня — день, коли зупинився час. Ніч на 26 квітня 1986 року була тиха. Весна лише починала розквітати, і над Поліссям розносився аромат молодого листя, втомленого після довгої зими. Люди спали — мріяли, любили, жили. Але за мить усе змінилося. На четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції — там, де мали панувати порядок і точність, де кожен болт мав значення — трапилось невиправне. Вибух. Полум’я зірвалося в небо, розірвало тишу, розірвало долі. Радіація — невидимий ворог — повзла вітром, проникаючи в легені, в землю, в майбутнє. Вона була всюди — у колисках, у хлібі, у дощі. Її не чути, не бачити, не торкнутися. Та її наслідки — як відлуння грому після блискавки — переслідують і досі. Люди йшли на смерть, не знаючи, що це смерть. Пожежники, які першими прибули на виклик. Лікарі. Військові. Вони гасили не лише вогонь — вони гасили апокаліпсис. Своїми руками, своїм тілом, своїм життям. Прип’ять. Місто молодості, любові, дитячого сміху. Сьогодні — місто-примара. Вікна без очей, каруселі без дитячих голосів, школи без дзвінка. Природа поволі забрала своє, та людський біль ще довго шепоче серед порожніх кімнат. Чорнобиль — це не просто трагедія. Це шрам. Глибокий, пекучий, навіки вкарбований у пам’ять нації. Нехай же 26 квітня буде не лише днем скорботи, а й днем нагадування: про ціну людської недбалості, про велич людської жертовності, і про крихкість усього, що здається незламним.

Книга – Велична Словом, Вічна Душею. 23 квітня — не просто день у календарі. Це свято Книги, що носить у собі світло епох, мудрість поколінь, голос поетів, мить митців, і політ людської уяви. Це день, коли слова стають вічними, а тиша бібліотеки — гучнішою за грім. Книга — це всесвіт, складений з літер. Коли ти гортаєш сторінку, це не просто звук — це шелест часу. «Книги — це кораблі думки, що мандрують хвилями часу, дбайливо несучи дорогоцінний вантаж із покоління в покоління» — писав Френсіс Бекон. І справді: хіба не книга відчиняє нам двері у далекі світи, де зорі — це очі богів, а планети — їхні сліди? У книгах — б’ється серце Данте, мріє Шекспір, мовчки споглядає Ван Гог з репродукцій, які сховалися між сторінок.
Тут Рембо палає вогнем слова, а Ліна Костенко — ніжно торкається душі:
«Книги — морська глибина:
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перла виносить».
У книзі шумить океан — він солоний, як сльози Одисея, що пливе додому. Там горять сузір’я, відкриті Коперником, сяють космічні мрії мрійників. І все це — у палітурці, у шурхоті сторінок, у бібліотеці, де кожна книга мовчки чекає свого читача. Бібліотека — не просто будівля. Це храм, де книжки — святі. Це дім для Пруста, що шукає втрачене, це письменники, що творять магію у повсякденності, для Джейн Остін, що малює портрети серця. Тут художники промовляють фарбами — Гюстав Доре виводить риси лицарів, Леонардо да Вінчі залишає таємниці у кожному ескізі.
Книга — не тільки слово. Вона — міст.
Між минулим і майбутнім.
Між зірками й океанами.
Між людиною — і її безсмертною мрією.
Вклонімося книзі.
Бо вона — ми.
І більше…

23 квітня 2025 року виповнюється 150 років від дня народження Модеста Сосенка (1875–1920) — видатного українського живописця, іконописця та представника модерного сакрального мистецтва. Модест Сосенко вважається одним із засновників нового стилю в українському церковному мистецтві, поєднуючи традиції візантійського іконопису з модерністськими підходами. Його творчість пов’язана з Львівською школою малярства, а також із діяльністю митців, які розвивали національну мистецьку ідентичність на початку ХХ століття. Відомі роботи: розписи церкви; ікони, фрески та декоративне мистецтво в стилі сецесії; участь у формуванні українського стилю в мистецтві Галичини. Його внесок у розвиток української культури надзвичайно важливий, тому Модест Сосенко — маляр, що навчив ікону дихати модерном. Його картини — це мить зупиненого молитовного жесту, в якому традиція візантійської строгості переходить у м’яке світло європейської сецесії. Вони не лише зображають святе — вони промовляють до глядача мовою символів, кольору і ритму. У розписах церков — святі постаті здаються не віддаленими небесними істотами, а близькими, з людськими обличчями, вписаними у спокійні, врівноважені композиції. Їхні силуети витягнуті, майже застиглі в молитовному танці, а очі — глибокі, як тиша стародавнього храму. Фарби у Сосенка звучать лагідно і впевнено: Охра, зелень, теракота, небесна синь — він відмовляється від надмірної барвистості на користь внутрішнього світла. У його образах — тиша, спокій і гідність. Відчувається вплив Джотто, але через призму галицької душі — стриманої, але багатої на відчуття. В його “Іконі Богородиці” (одна з найвідоміших) – лик Марії м’який, з тонкими рисами, сповнений спокою. Її руки не просто тримають Немовля – вони обіймають цілий світ. Це не образ недосяжного ідеалу, а жива присутність любові й тиші.